Вічне кільце історії

Те, що можеш забрати

Не належить тобі

*****

Ми всі робимо негідні вчинки, щоб вижити

Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій

Кожна епоха має свій початок, кожна історія має своє закінчення. Проте і завершення епохи – це не закінчення історії. Представлена 14 листопада на допрем’єрному показі стрічка «Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій» режисера Френсіса Лоуренса оповідає історію становлення світу Голодних Ігор, і є пріквелом до серії фільмів «Голодні ігри», яка виходила на екрани з 2012 по 2015 рік, - заснованих на творах письменниці Сьюзен Коллінз. За запрошення на урочистий захід в мережі Планета Кіно дякую прокатнику AdastraCinema, а саму стрічку оглянемо нижче.

Панем. Перші роки після війни, перші роки, коли проводяться Голодні ігри. Студентам, серед яких і майбутній президент Коріолан Сноу, жеребкуванням «роздають» «під шефство» по одному з «трибутів» - учасників, що будуть битись не на життя, а на смерть. Герою «дістається» дівчина Берд Люсі Ґрей, і він, на відміну від інших учнів університету, вирішує опікуватись нею особисто, - в той час, як його товариші роблять це «дистанційно» - і часто поводячись зверхньо. Саме його дитинство, бідність, студентське життя, знайомство з механізмом Голодних ігор, їх розпорядницею доктором Волумнією Галією, служба миротворцем у Дванадцятому дистрикті, стосунки з Люсі Ґрей – показують той шлях, як сформувався характер і розпочалось становлення майбутнього лідера Панему.

Загалом, як і багато стрічок Голлівуду останнього часу «Баладу…» можна розглядати і окремо, в контексті серії фільмів, і в контексті сучасного культурного моменту «фабрики мрій».

Стрічка як окремий твір – це цікавий антиутопічний твір. Автори вирішили «не скорочувати» і тому хронометраж виходить за дві години – проте в якому логічно розподілені лірична та екшн-частина. Так само логічні переходи між «главами», хоча іноді повествуванню можна закинути деякі прогалини в контексті логіки – не буду акцентувати на них, щоб не зробити найстрашніше для огляду – «спойлер». Ні, в принципі ми знаємо «чим все завершиться», проте при цьому автори тримають інтригу до останнього кадру. І звісно тут є все, і на вищому рівні – операторська робота, робота з декораціями, окремо – повновісний пісенний супровід у виконанні Рейчел Зеглер.

Тепер перейдемо до контексту серії стрічок «Голодні ігри». Автори створили образ ще «початкового кіберпанківського Панему» - з ламповими телевізорами, ще «примітивною» ареною Колізею – власне, просто подобою римської арени для гладіаторських змагань, а не високотехнологічним світом «дикої природи», світом, де нащадки впливової родини живуть в «спартанській» квартирі (чомусь згадується картина Ларса фон Трієра «Європа»), декорації, костюми - неймовірна робота.

Цікава стрічка і в форматі загальних тенденцій Голлівуду на сьогоднішній день. Як і багато стрічок, навіть масштабні  «розважальні» стрічки «залишають» форму простого повествування, і стають більш «маніфестом» (не знаю, додати чи ні - «лівого спрямування»…). «Балада…» в цій плеяді – не виключення. Алегорично автори згадують сумнозвісні «людські зоопарки» ХІХ – початку ХХ сторіччя – коли корінних жителів колоній виставляли буквально в зоопарках. Маніфестом проти соціальної нерівності, нерівності «титульної»… Думаю, колись цей феномен буде досліджений в серйозних дослідженнях, і тому перейдемо до акторського складу.

Центральна фігура – це фігура Коріолана Сноу у виконанні Тома Блайта. Актору вдалось саме головне – розповісти, як людина, що керувалась виключно шляхетними мотивами, бунтом проти зашорілого суспільства, пізніше стала символом тиранії. Історія, про те, що скоріше не людина творить історію, - саме історія, (і найбільш амбітна частина суспільства), лише вибирає для себе образ певного періоду. Якби суспільство Панему не мало запит на диктатора – то мабуть Коріолан так і прожив, скоріше всього навіть щасливо, своє життя – оскільки він міг будь-де «брати своє». Проте є і люди як і Люсі Грей (в українському прокаті її озвучила Антоніна Хижняк - українська акторка театру, кіно та дубляжу) у виконанні Рейчел Зеглер– що можуть сказати – «світ ловив мене, а не спіймав». Чудові актори другого плану, як Пітер Дінклейдж та Віола Девіс, персонажі в епізодах – всі доречні, підібрані не тільки з увагою, проте і з любов’ю. Проте діалоги вирізняє все те саме – спроби висловити тези вищезгаданого «гіпотетичного маніфесту» - що надає їм певній театральності.

Як висновок. «Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій» - стрічка вищого класу, цікава як і «початківцям», так і фанам серії, стрічка, що не залишить байдужим глядача. Проте саме головне, і, сказав би, обов’язкове – «початківцям» раджу переглянути хоча б фільм 2012 року, щоб вповні оцінити атмосферу, історію трансформації людини і суспільства.