Кохана, ми вбиваємо дітей


Рецензия на фильм: Мама и папа
Фильм Мама и папа

Немає нічого дивного у тому, що піджанр кіно, де зображується різанина (названий відповідним англійським словом «slasher») викликає відторгнення у значної частини глядачів, оскільки більшість режисерів та сценаристів, які беруться робити фільми в даному жанрі, не бажають зробити щось більше, ніж відрубати в кадрі пару гумовий рук/ніг й вилити одне-два відра червоної води. Але бувають і хороші винятки, часто не визнані широким колом глядачів. Наприклад, фільм «Мама і Тато» 2017-го року.

Події фільму відбуваються в провінційному американському містечку, яке накриває загадкова аномалія – по всіх екранах транслюється сигнал невідомого походження, який змушує батьків іти й вбивати власних дітей. При чому, одурманені батьки не відчувають провини за свої дії, а чужі діти їх не цікавлять (якщо немає якоїсь особистої ненависті, звичайно). Згодом, інформація про аналогічні випадки приходить з усієї країни. В центрі сюжету – звичайна американська родина з прізвищем Раян: тато, мама, донька і син. Батьків також зачіпає сигнал, але діти не збираються покірно чекати своєї загибелі…

Фільм «Мама і Тато» є першою самостійною режисерською та сценарною роботою Браяна Тейлора, який до цього створював фільми в парі з Марком Невелдайном. Ці двоє кінохуліганів відповідальні за круту дилогію «Crank» з Джейсоном Стейтемом в головній ролі. Правда, на цій дилогії справді вдалі роботи режисерів закінчились. Пробували вони зняти фільм «Gamer» з Джерардом Батлером – вийшов «Crank», пробували зняти «Примарного вершника» - вийшов «Crank». Тільки проблема була не у самоповторах, а у тому, що подальші роботи режисерів виходили блідими копіями їхнього дебюту. Тому не дивно, що режисери, аби не топтатися на місці, спробували попрацювати окремо. І в Браяна Тейлора щось таки вийшло.

Логічно, що фільм «Мама і Тато» належить до вищезгаданого піджанру фільмів про різанину. Жорстокість у кадрі присутня, часом кров ллється рікою, але відчувається, що режисер робив ставку не на неї. У фільмі, на диво, хороша режисура, яка виражається у створенні переконливої атмосфери: на початку на екрані ніби й не відбувається нічого незвичайного, але дивакувате поводження камери, крута техно-музика і раптові спогади головних героїв створюють непереборне відчуття, що має відбутися щось недобре. Далі, йдуть тривожні репортажі по телебаченню, явно зазомбовані батьки юрбою стоять біля дверей школи, де навчаються їхні діти… Звичайно, інші режисери також вдавалися по подібних методів нагнітання, але «Мама і Тато» - приклад дуже вдалого використання даного режисерського прийому. Ну, а після нетривалої підготовки глядача, батьки ламають шкільну огорожу і на стадіоні біля школи починається побоїще… Але режисер відволікає глядача і включає веселу, розслаблюючу музику, наче говорить: ви концентруйтесь на побоїщах, а на суті.

А суть фільму зрозуміла всім, хто хоча б раз чув про таке таке поняття, як «насильство в сім’ї». Через таку ось гротескну, гіперболізовану форму Браян Тейлор аналізує суть та причини цього явища. Адже нерідко буває таке, що є батьки, яким не потрібен жодний штучний сигнал незрозумілого походження, щоб підняти руку на свою дитину. Але Тейлор не сліпець – він чітко вказує, що іноді діти роблять все можливе, щоби їхні батьки злетіли з котушок, при чому можуть робити це свідомо: наприклад, вкрасти гроші з гаманця, забруднити автомобіль якимись відходами чи ще якусь дурню утнути. На психічний стан батьків може накладатися така проблема, як криза середнього віку. У фільмі є епізод, де Брендт Раян, батько сімейства, чітко про це говорить: що молодість минула, і він вже не хвацький ловелас, а постарілий і розжирілий невдаха, чиї статки почались зменшуватися і немає часу для себе. Або інший епізод, де подруга матері говорить, що заздрить власній доньці, бо та молода і повна сил. Незвично бачити таку глибоку філософію та психологічний аналіз у фільмі про різанину, чи не так? Щось схоже пробували зробити творці фільму «The Belko Experiment» тільки в контексті відносин офісного планктону, але не змогли розвинути ідею й скотились в ту саму банальну різанину.

І ось що ще цікаво: хоча у кадрі є жорстокість та різанина, але фільм вийшов, на диво, смішним. Так, перед нами ще й чорна комедія. В одних випадках, персонажі кидають кумедні коментарі про події, що відбуваються, в інших випадках – підключається режисер/сценарист, видаючи якусь безглузду, але смішну сцену. Наприклад, ближче до фіналу є сцена, де Брендт з дружиною заганяють своїх дітей в кут; здавалося б усе, кінець; аж тут – дзвінок у двері, приїхали запрошені напередодні батьки Брендта; той забуває про дітей, відкладає в бік пилку і, не подумавши, йде відчиняти двері батькам; але ті вже самі стоять напоготові, щоб надерти дупу Брендту; і далі починається конкретний дурдом: Брендт з дружиною женеться за своїми дітьми, батьки Брендта женуться за ним, глядач – за комп’ютерною мишкою, щоб поставити фільму «уподобайку»… Коротше, це треба бачити.

Доповнюють дійство добре прописані персонажі та добре підібрані актори. Ніколас Кейдж в ролі Брендта Раяна як ніхто підійшов на цю роль. Власне, Кейдж здобув в інтернеті іншу сторону своєї всесвітньої слави, коли люди почали робити нарізки з його ролей, де він грав відвертих психів. Але тут він і має бути психом. Тому кожна сцена з його участю – просто прекрасна, а епізод, де його герой говорить «Це пилка, вона пиляє» міг би стати популярним в інтернеті, якби фільм не був призабутим. Чудово зіграла Сельма Блер (подруга Хеллбоя у фільмі 2004 року) в ролі Кендал Раян, матері сімейства: така собі типова жінка середнього віку, яка відчуває незручність через те, що її кращі роки позаду і хоче надолужити втрачене. Не підкачали і дитячі персонажі, хоча актори, які їх зіграли – не особливо відомі. Анна Вінтерс зіграла роль Карлі, старшої доньки, яка незважаючи на підліткову наглість та наївність, показує себе недурною дівчиною та турботливою сестрою. Природньо в кадрі виглядав Закарі Артур в ролі Джоша, молодшого сина, аутиста й просто дивака, чия допитливість в парі моментів рятує життя йому і його сестрі. Роберт Канінгем в ролі Деймона, хлопця Карлі, увесь фільм руйнував стереотип, що негрів у фільмах жахів убивають першими. Також можна відзначити Ленса Хенріксена (андроїд Бішоп з фільму «Чужі») в ролі Брендтового батька. Актор помітно постарів, але не втратив харизму.

Так що в цілому, «Мама і Тато» - це хороший приклад фільмів про різанину, і чудова чорна комедія. Його перегляд йде на одному подиху, а сам фільм не встигає надоїсти, бо його хронометраж – менше, ніж півтори години. Любителям відповідних фільмів обов’язково варто переглянути, хоча це фільм для одноразового перегляду. Якби відбувся український прокат фільму, його назву можна було б адаптувати як «Кохана, ми вбиваємо дітей» в честь одної відомої української лайнопрограми – дуже підходить по суті.

0
Зорян 26 апреля 2020
Like

Имя:
31 мая 2020
Ваш отзыв

Другие рецензии автора


«Правдива» неправда «Правдива» неправда

Рецензія на фільм «Правдива історія банди Келлі»

12 мая 2020
Тільки для фанатів Тільки для фанатів

Рецензія на фільм «Джей та Мовчазний Боб: Перезавантаження».

30 апреля 2020
Погані хлопці – на пенсію? Погані хлопці – на пенсію?

Рецензія на фільм "Погані хлопці назавжди"

23 апреля 2020
«Порожняк» в красивій обгортці «Порожняк» в красивій обгортці

Рецензія на фільм "Віддана"

22 апреля 2020
Слідуючи за пророком Слідуючи за пророком

Рецензія на фільм "Марія Магдалина" (2018)

13 апреля 2020