Войти через
facebook google
 

Авторський кримінал на вулицях Бангкока


Рецензия на фильм: Только Бог простит
Фильм Только Бог простит

У творчості данського режисера Ніколаса Віндінґа Рефна помітна явна тяга до кримінальної тематики. Але подає він її не у вигляді веселої кримінальної комедії чи видовищного бойовика про бандитів, а у вигляді авторського фільму (в смислі, коли не все, що відбувається у фільмі, глядачеві слід розуміти буквально) з довготривалими планами і наповненістю символізмом. У 2009 році Рефн зняв фільм «Valhalla Rising», який характеризується не лише деяким відходом від традиційного «рефнівського» сюжету про бандитів сучасності, але й найбільшою наповненістю символізмом і філософією (коротше кажучи, без попередньої підготовки середньостатистичний глядач навряд чи зрозуміє, про що насправді йде мова у фільмі). Після цього, у 2011 році Рефн зняв більш простий і зрозумілий фільм «Drive». І перед поверненням Рефна в повну символічність у вигляді фільму «Неоновий демон», у фільмографії режисера був своєрідний проміжний етап. А саме – фільм «Тільки Бог прощає» 2013 року.

Події фільму відбуваються у Бангкоку, де живе емігрант (точніше – вимушений втікач) з Америки на ім’я Джуліан, який завідує власним клубом тайського боксу і займається контрабандою наркотиків. Одного дня старший брат Джуліана вбиває молоду повію. Лейтенант бангкокської поліції Чанг наказує батькові повії помститися за смерть доньки (перед цим відрубавши тому руку як покарання, оскільки батько знав чим займається його донька, але ніяк їй не допомагав), що так званий батько і виконує. Джуліан збирався поквитатися за смерть брата, але, вислухавши батька повії, вирішив залишити все як є. Однак з Америки приїжджає розлючена мати Джуліана, яка не збирається пробачати вбивство первістка…

Кінострічки на зразок «Тільки Бог прощає» унікальні тим, що його творці знають як треба правильно знімати фільм, як треба подати незвичайний матеріал і як зачепити незримі нотки душі глядача, завдяки чому ці фільми буде дивитися цікаво і приємно. Навіть якщо це авторські фільми з довгими тягучими німими сценами. Крім того, оповідь фільму «Тільки Бог прощає» періодично розбавляється неспішними бійками і перестрілками, а Рефн не став розтягувати свої заумствування – фільм іде трохи менше, ніж півтори години.

В принципі сюжет фільму цілісний і зрозумілий, але глибокий символізм Рефн в нього точно закладав, і бажаючі можуть над цим поміркувати. З інтерв’ю на знімальному майданчику відомо, що лейтенант Чанг – це і є той метафоричний «Бог» з назви фільму, а далі можна вибудовувати свою власну філософську трактовку подій.

У фільмі чітко простежується режисерський почерк Рефна: цікаві ракурси камери, неонуарна стилістика, неонове освітлення, прекрасна техно-музика композитора Кліффа Мартінеса, який написав музику для фільмів «Drive» та «Неоновий демон». Все це, в купі з вулицями нічного Бангкока затягує в специфічну, чимось романтичну атмосферу. І це при тому, що на екрані відбуваються аж ніяк не романтичні речі: бійки, стрілянина, вбивства…. Фільм більше орієнтований на візуальне сприйняття, тому діалогів у фільмі порівняно небагато, але ті які є – цікаві і по суті. А сценарна інтрига зберігається до кінця, тому фільм цікаво дивитися.

Специфічна акторська гра у фільмі викликає неоднозначні враження. Канадець Райан Гослінг, який зіграв роль Джуліана, грав головну роль і у попередньому фільмі Рефна ««Drive». В обох фільмах Гослінг зіграв практично беземоційну людину, при тому що Райан – дуже талановитий актор і здатний на феноменальну і «активну» гру. Як іронічно, що Рефн (а потім і Дені Вільньов у «Тому, що біжить по лезу 2049») змусили актора знизити цю «активність» до мінімуму. Хоча передати мовчазність і беземоційність так, щоб з цього не хотілося сміятись, теж треба вміти. Вторить персонажу Гослінга такий самий лейтенант Чанг, якого зіграв тайський актор Вітхая Пансрінгам. Мабуть, це така режисерська задумка, щоб персонажі через свою беземоційність та маломовність виглядали більш загрозливими і загадковими. Щоправда, в ході сюжету лише Чанг дійсно виглядає страшним, бо наводить порядок жорстокими, але в чомусь справедливими методами. А ось Джуліан стає більше схожим на жертву обставин і його іноді навіть шкода. На фоні цих двох персонажів виділяється мати Джуліана на ім’я Крістал. Її зіграла харизматична Крістін Скотт Томас і її персонаж – класична «femme fatale» в простій сукні і з сигаретою в руці. Але на відміну від головних чоловічих персонажів, у неї набагато більше емоцій на обличчі: відповідно до ситуації видно лють, презирство, а потім – і очевидний страх.

В цілому, «Тільки Бог прощає» - дуже хороший фільм, в якому вміло переплетені кримінальний неонуарний фільм в купі авторською подачею. Безумовно, фільм сподобається далеко не всім, хтось буде невдоволений і буде по-своєму правим. Бо у даному випадку грають роль кінематографічні смаки глядача і те, як він сприймає фільм.

0
Зорян 10 июля 2018
Like

Имя:
16 октября 2019
Ваш отзыв

Другие рецензии автора


300 тухольців 300 тухольців

Рецензія на фільм "Захар Беркут" (2019)

09 октября 2019
У лісі-лісі темному... У лісі-лісі темному...

Рецензія на фільм "Воно приходить уночі" (2017)

14 мая 2019
Шанхайська робота Шанхайська робота

Рецензія на фільм "Шанхайський перевізник"

22 марта 2019
Захисник Захисник

Рецензія на фільм "Кровний батько" (2016)

04 марта 2019
Якось у Мексиці... Якось у Мексиці...

Рецензія на фільм "Рома" (2018)

26 февраля 2019