Войти через
facebook
 

Легенда про те, як ді Капріо доповз до Оскара


Рецензия на фильм: Легенда Хью Гласса
Фильм Легенда Хью Гласса

Художній фільм «The Revenant» став другим фільмом талановитого мексиканського режисера Алехандро Іньяріту, знятим у Голівуді. Як і попередній фільм режисера під назвою «Birdman», «The Revenant» отримав свій вагон Оскарів і престижних кінонагород. Найважливішим було вручення Оскара актору Льончику ді Капріо, яке і він, і його шанувальники очікували дуже довго. Але чи заслуженими були усі ці нагороди?

Причиною розчарування від перегляду фільму «The Revenant» можуть стати завищені очікування, які викликані рядом факторів, таких як: знайомство з творчістю Алехандро Іньяріту (його фільми «Любов собача» (чи то «Сука любов», як його переклали прокатники), «Вавилон», «Бьютіфул», «Людина-птах» (чи то «Бьордмен») по-своєму є шедеврами кінематографу); знайомство з творчістю і переконаність в акторській майстерності Леонардо ді Капріо; перегляд промо-трейлерів до фільму ше задовго до прем’єри, після чого може скластися враження, ніби – ось він, реалізм в кіно.

Тяжко зрозуміти логіку українських прокатників, які дали фільму назву «Легенда Г`ю Гласса». Хто це такий більшість українців не знали і не знають. Якби це була робоча назва фільму, це б ще куди не йшло. До речі російський переклад назви фільму, «Виживший», також не передає суть. Якщо полазити по англійському словнику, то виявиться, що слово «revenant» перекладається, як «привид» або, якщо точніше, «той, хто повернувся з мертвих». Автори фільму навіть у трейлері старались пояснити дубоголовим перекладачам, яку суть вони закладали у назву фільму – персонаж ді Капріо казав: «Я не боюся померти, я вже помер». Але все це притирки. Про що ж фільм?

В основі сюжету лежить реальна історію американського першовідкривача / мисливця / торговця хутром і т.д. і т.п. Г`ю Гласса, який прославився тим, що у 1823 році під час походу пережив напад ведмедиці, в результаті чого отримав серйозні поранення. Товариші Гласса вирішили, що його рани смертельні, що він помре швидше, ніж вони доберуться до найближчого пункту, де могли б надати медичну допомогу, тому вирішили не тягти пораненого з собою, а залишити помирати. Правда, керівник загону, з яким ішов Гласс, наказ двом своїм людям, якомусь Фітцджеральду і більш відомому Джиму Бріджеру побути з Глассом поки той не помре. Але коли Г`ю два дні не хотів вмирати, «товариші» залишили його самого. Але Гласс вижив, проповз пару сотень кілометрів по дикій місцевості і не без допомоги місцевих дружніх індіанців таки дістався до своїх. Правда, влаштувати кровну помсту зрадливим дружкам Гласс не зміг: Бріджера він пожалів через молодий вік, а Фітцджеральд втік до армії. Ця історія стала легендою, обросла фактами і домислами, на її основі було написано чимало книг і знято фільми.

Власне, кінострічка «The Revenant» є екранізацією однойменного роману американського письменника Майкла Пунке (Michael Punke) (чи Панке), який хоч і взяв за основу історію Гласса, але, судячи з усього, перебрехав її настільки, наскільки дозволила совість. Ймовірно, усі вигадки автора перекочували і у фільм, де до історії про напад ведмедя додано ще й переслідування Гласса ворожими індіанцями та убивство його сина від рук Фітджеральда, чого в реальності не було. Таким чином, реальна історія виживання перетворилась у видуману історію про помсту.

Звичайно «The Revenant» - художній твір, тому різні невідповідності реальним фактам в угоду драматичному ефекту цілком допустимі. Головне, щоб дивитися було цікаво. На жаль, з оповіддю і реалізмом відносини у фільму не склались. Починається фільм чудово – з епізоду нападу індіанців на табір мисливців за хутром. При чому показано все з позиції мисливців. Паніка, крики людей, які щойно щось говорили, а наступної миті падають зі стрілою в шиї, залпи рушниць, розфарбовані індіанці з томагавками вискакують з-за дерев, відступ до човна – і все це з регулярним застосуванням однопланової зйомки і правильної кольорової гамми створює незабутні враження, а також оманливу думку, що далі буде ще крутіше.

На жаль, далі по фільму круто виглядала лише сцена сутички головного героя з комп’ютерним ведмедем – знову однопланова зйомка, укуси, травми, які отримує головний герой. А от з логікою у фільмі відразу починаються проблеми. Керівник загону, капітан Ендрю Генрі (його іменем названо знаменитий форт Генрі) залишає з пораненим Глассом його сина (індіанця-напівкровку), того самого Бріджера, ще юного, зовсім «зеленого» хлопця, і Фітцджеральна, який перед тим хвилин сорок переконував мисливців і глядача у своєму презирливому ставленні до Г`ю , у своїй психічній неврівноваженості (по сюжету його колись частково скальпували індіанці), і в тому що він головний антагоніст фільму. Так що капітан Генрі у фільмі або придурок, або сам хотів, щоб Гласс швидше помер. Далі у фільмі є епізоди, де індіанці, які на початку фільму з кількох десятків метрів стрілами попадали в ціль, не здатні попасти в Гласса з двох метрів. Вражає і швидка регенерація Гласса: незважаючи на те, що у головного героя була зламана нога, він, трохи поповзавши, починає самостійно ходити, долаючи десятки кілометрів, плаває у крижаній річці (виживши навіть при потраплянні у водоспад). Гласс що, батько «Росомахи»? Ну, а епізод, де Гласс на коні стрибнув у прірву дав зрозуміти, що логіка і реалізм тут ночували, але, не чекаючи ранку, швидко повтікали підібгавши хвости.

До речі, фільм зачіпає міжетнічні і міжнаціональні питання. У фільмі є група індіанців, яка переслідує групу Гласса, а потім – лише його. Індіанці в цьому фільмі – справжні довбодятли. По ходу виясняється, що вони напали на мисливців на початку фільму не через цінне хутро, а через те, що вождь цього племені шукав свою викрадену доньку і чогось вирішив, що саме група Гласса до цього причетна. Щоправда це не завадило йому встановити товариські торгові відносини з групою французьких мисливців, незважаючи на те, що в єдиному діалозі вождь епічно втирає мсьє, що той не вправі пропонувати більш вигідні для себе умови продажу товарів, оскільки вони тут чужинці і окупанти. Але далі буде сюжетний поворот, в якому виясниться, що саме ці французи викрали і зґвалтували доньку вождя. Гласс «врятував» доньку вождя, підкравшись і приставивши французові пістолет до скроні, коли той уже закінчував процес «офранцужування» індіанки. Правда, та тут же каструвала ґвалтівника, крики якого підняли на ноги товаришів новоявленого євнуха. Гласс тут же скочив на коня і втік, залишивши індіанку саму, і як вона змогла втекти від озброєних мисливців, щоб епізодично з’явитися з батьком в самому кінці фільму – таємниця місцевого сюжету.

Історія про помсту у фільмі відображена слабувато. Фітцджеральд по ходу фільму здійснює спробу добити Гласса, наривається на протест сина головного героя і вбиває того. Правда, добити самого Г`ю він чогось полінувався, бо тоді б не було історії. Звичайно, в кінці фільму Гласс добереться до Фітцджеральда і помститься убивці свого сина. Але якогось захоплення це не викликає з ряду причин: по-перше, тривалість фільму складає 2,5 години, протягом яким неодноразово виникає відчуття затягнутості; по-друге, вищезгадані проколи сценаристів не дають можливіості сприймати усе всерйоз; по-третє, підкачав виконавець головної ролі, Льончик ді Капріо.

Саме так, пані та панове, акторська гра ді Капріо досить посередня. Незважаючи на те, що актор в реалі переживав холод і голод, як і його герой (якщо преса не збрехала), переконливо передати ці емоції на екрані він не зміг. А головне, не віриться, що Г`ю у фільмі тяжко переживав втрату сина – схоже, сказується відсутність у Льончика досвіду батьківства. Коли Гібсон у фільмі «Патріот» страждав над тілами убитих синів, це виглядало переконливо, а ось Льончик не переконує. У фільмі «Відокремлений острів» (або як в прокаті - «Острів проклятих») в нього і то краще виходило. Тому незрозуміло, за що акторові дали Оскара. Може, комісія пожаліла його, злякавшись, що у своїй наступній ролі він з собою щось зробить. Правда, після того, як ді Капріо заявив, що з пошаною ставиться до Путіна і Леніна, і тому готовий зіграти їхню роль в кіно, можна було б помучити актора ще трішки.

Куди краще за ді Капріо зі своєю роллю справився Том Гарді. Хоча його Фітцджеральд абсолютно плоский і по своїй суті нецікавий персонаж, акторська майстерність Тома зробила свою справу – на нього дійсно цікаво дивитися і слухати. В принципі Гарді ще у 2013 році у фільмі «Лок» довів, що здатен сам тримати на собі увесь фільм, так шо нічого дивного. Ось шо значать багатовіковий досвід і традиції англійської театральної школи.

Про інших акторів нічого сказати не можна – стараються, але нічого особливого. Виключно через ознайомленість з попередніми ролями, можна відзначити Вілла Поултера в ролі Джима Бріджера, та Донала Глісона в ролі Ендрю Генрі. Правда, ця сама ознайомленість заважає адекватно їх сприймати – Глісона через роль якогось з Візлів у «Гаррі Поттері», а Поултера – через набубнявіле яйко у фільмі «Ми – Міллери» та тупу пику у фільмі «Той, хто біжить по лабіринту».

Занудне і тупе 2,5-годинне дійство Іньяріту старався розбавити символічними артхаусними вставками – то Глассові насниться сон зі зруйнованою церквою, то Гласс згадає як колись вбивав чи то британських, чи то американських офіцерів, які напали на індіанське селище, в якому він жив, то покажуть гору черепів, то Гласс подивиться прямо в камеру... В цих образах є якийсь смисл, але який – знають лише автори. Можливо, вони мають якось передавати стан душі Гласса. Але це мав би робити ді Капріо своєю акторською грою.

Коротше, сюжет фільму – лажа, акторська гра ді Капріо – лажа, реалізм – лажа, історична достовірність – лажа. Чи є щось позитивне в цьому фільмі? Так, технічна сторона. Картинка і операторська робота створюють просто таки незабутній позитивний ефект (крім хіба що регулярного запотівання камери, яке режисер чомусь вирішив не «стирати»). Неперевершені чарівні пейзажі дикої американської природи викликають бажання з’їздити в ті місцевості, де проходили зйомки. Шкода, але Іньяріту зробив завелику ставку на технічну сторону свого проекту, але налажав з усім іншим. Тему виживання в дикій природі куди краще розкрито в «Джунглях» (2017), тему сюрреалістичного протистояння з природою – у фільмі «Сірий» (2011).

Звідки весь цей захват від фільму у глядацької публіки, нагороди і все інше – незрозуміло. Фільм, звичайно, не повне лайно, але до шедевра йому, як до неба повзком.

0
Зорян 24 марта 2018
Like

Имя:
20 октября 2019
Ваш отзыв

Другие рецензии автора


300 тухольців 300 тухольців

Рецензія на фільм "Захар Беркут" (2019)

09 октября 2019
У лісі-лісі темному... У лісі-лісі темному...

Рецензія на фільм "Воно приходить уночі" (2017)

14 мая 2019
Шанхайська робота Шанхайська робота

Рецензія на фільм "Шанхайський перевізник"

22 марта 2019
Захисник Захисник

Рецензія на фільм "Кровний батько" (2016)

04 марта 2019
Якось у Мексиці... Якось у Мексиці...

Рецензія на фільм "Рома" (2018)

26 февраля 2019