Кіно як життя
Що мені подобається в американських режисерах, це відчуття оптимізму. Покоління американців помилково вірили, що голлівудські кінцівки справжні і ненадумані, а потім прийшли європейці і кіно стало дорослим.
«Фестиваль Ріфкіна», режисер Вуді Аллен
Так, пандемія нанесла суттєвий удар по «культу блокбастерів» - і як це не дивно, це стало шансом для багатьох-багатьох стрічок, що «шукали щастя» в прокаті не тільки завдяки яскравим спецефектам – і часто знаходили його. В цьому плані є дуже цікавою нова драматична комедія класика світового кіно Вуді Аллена «Фестиваль Ріфкіна», яка виходить в український прокат з 31 грудня, в останній день 2020 року, і якалюб‘язно був надана компанією «ВольгаУкраїна» для огляду автору цих рядків.
Отже, викладач класичного кіномистецтва Морт Ріфкін з дружиною Сью приїзжає на фестиваль в Сан-Себастьян. Його зірка – красунчик режисер Філіп, в якого закохана сама супутниця життя і керівник піар-агенції, що веде кампанію того ж Філіпа. Власне, Морт у своїх спробах «відмовити» дружину від роману з суперником, одночасно переживає себе «героєм» класичних чорно-білих стрічок, і прив‘язується до місцевої лікарки – Джо Рохас («Я думав, ви чоловік»).
Загалом, якщо казати про стрічки таких режисерів, як Вуді Аллен, то можна сказати, що головне в них - не загальне лібрето, а саме огранка. Ця стрічка схожа на інші роботи майстра, як «Світське життя» або «Дощовий день у Нью-Йорку», в тих самих планах любовного трикутника, що перетворюється на чотирикутник. Проте історія «Фестивалю…» - це історія людини, що не розпочинає свій шлях, а, навпаки, намагається наздогнати його, коли журавель у небі вже давно зник за обрієм. Для героя це – і почуття дружини, і свій роман, який він так і не написав. Ця стрічка – глибоко афористична, з майже кожного діалогу тут можна винести цитату, як наприклад «Батько..Я його розчарував…Мій брат заробляє більше», - і багато, багато інших. Так само, у вигляді чорно-білих вставок, автор цитує і класиків європейського кіно, як, наприклад, стрічкою Бергмана «Сьома печатка», проте героєм яких виступає головний герой; автори також розмірковують про історичні шляхи кіно і гранню між реальною і показовою щирістю. Так, темп стрічки досить, сказав би – занадто, повільний, і власне глядачеві для повного відчуття задуму автора потрібно хоч знати європейське класичне кіно – хоча і без цього сценарні блоки, як основні, так і вставки, гарно припасовані, так само відповідного рівня і музичне обрамлення.
Гра акторів. Власне, слід відзначити дійсно чудовий акторський склад. Образ Морта втілив Волле Шоун, його дружини – акторка Джина Ґершон; загалом, перед акторським складом стояло дійсно нетривіальне завдання в ХХ сторіччі зіграти історію за мотивами класичних стрічок. При всьому персонажі стрічки здаються занадто наївними, як та ж докторка Джо Рохас (Елена Аная), яка переживши багато чого в житті виглядає майже наївною дівчиною…
Як висновок. «Фестиваль Рівкіна» не можна назвати легковажним кіно, не можна назвати його і динамічним, проте основний його скарб – чудові діалоги, які оцінить вдумливий глядач, для багатьох він буде знахідкою, містком, між розважальним і серйозним кіно. Доречи, про епіграф. Так, ця історія – все-таки американська, де автор ще дає надію як і глядачу, так і головному герою…
