Не докодовано
Продюсер Владислав Савченко і режисер Артур Лерман пропонують нашій увазі стрічку "Перший код", яка, як видається, доречніше виглядала б у вигляді документального телевізійного серіалу.
Писати анотацію на цю стрічку немає особливого сенсу, бо весь її зміст викладено самим Владиславом Савченком у численних інтерв'ю та в пресрелізах, що передували виходу фільму на українські екрани. Якщо ж коротко, то йдеться про найважливішу роль, яку зіграли (і продовжують відігравати) українські айтішники у відбитті повномасштабної агресії Росії проти України, і про те, як наші айтішники досягли тих численних висот, про які знає практично кожен українець.
Таким, принаймні, був благородний задум авторів фільму. Але найблагородніші задуми не завжди отримують довершене втілення. Чому подумалося про більшу доречність телевізійного формату для викладу цього контенту? Та тому, що у фільмах такого роду завжди постає проблема наявності візуального матеріалу - звісно, всі шановні засновники найбільших українських айтішних фірм переконливо розповідають про свої успіхи (нехай і не завжди зрозуміло для глядача, не надто заглибленого в цю тематику), але залишення на екрані лише їх означало би перетворення фільму на витвір жанру "балакучі голови". І тут треба віддати належне авторам, які це розуміли і зробили титанічну спробу уникнути цього - головні дійові особи практично ніколи не показуються на весь екран, інтер'єри підібрано в єдиному стилі, а кількісна нестача візуального матеріалу компенсується численними постановочними сценами, яким дещо бракує режисури.
І головне - фільм, як видається, не дає чіткої відповіді на запитання, чому ж українські айтішники стали вкрай помітним явищем на світовому професійному пейзажі. Не вистачило екранного часу? То, може, викладення цього матеріалу у формі міні-серіалу все ж таки було б більш доречним?
