Ілюзія документалізму?!. Made in Ukraine.


Рецензия на фильм: Счастье мое
Фильм Счастье мое

«Счастье мое» – це фільм, із яким відомий режисер-документаліст дебютував в якості постановника ігрового кіно. Раніше відомий за архівним фільмом «Блокада», а також іншими документальними розповідями, Сергій Лозниця відзняв принципово нову для свого амплуа стрічку. І не прогадав. Фільм «Счастье мое», створений спільною українсько-німецько-нідерландською продакшн-студією, обіцяє зібрати мільйони глядачів біля великих екранів після виходу в прокат. Уже зараз можна сказати, що значна частина людей піде на цей фільм через «розкрученість» і вдалий піар. Любителі масового кіномистецтва однозначно будуть розчаровані, оскільки ані «засвічених» облич, ані динамічного розвитку подій, ані «легкої» операторської зйомки вони не побачать.

«Заказуха» чи режисерський замисел?

         Після перегляду фільму виникають неоднозначні почуття. З одного боку – надто гіпертрофований показ людської жорстокості. З іншого – усвідомлення того, що все це має місце у реальному житті, а обличчя героїв до болю знайомі. Такий собі ігровий фільм із претензією на документалізм. Стрічку, навряд чи, можна назвати легким фільмом для вечірнього перегляду.

Далекобійник Георгій вирушає у черговий рейс, у якому йому доведеться пізнати «все прелести» життя у російській провінції. «Его грузовик медленно движется к цели, а сам он совершает погружение в мир страха, жестокости и предательства, трансформирующий его личность...» – ось що заявили творці фільму. Схоже на анонс чергової драми чи трилера за участі Рудгера Хауера. Але у Лозниці все інакше.

Чорне небо, чорні люди, чорні думки. Це історія про те, як стати виродком у суспільстві виродків. Мінімум слів і максимум змісту, який завдяки майстерності оператора втілено у зовнішніх деталях: рухах, одязі, ході, пейзажах. Це той випадок, коли мовчання багатослівне, діалоги зайві, а зі слів найяскравішими є матюки. Флеш-беки, які повертають глядача у часи Великої Вітчизняної війни, викликають двозначні відчуття і, як на мене, ускладнюють і без того не легкий сценарій і операторську зйомку.

         «Мєнтовской» бєспрєдєл, неповнолітні проститутки і небачена бідність – ось, чим славиться Росія пострадянських часів. Лозниці неодноразово закидали кон’юнктурність, мовляв «замовлене кіно, відзняте на чужі гроші, яке «чорнить» і без того чорну Росію». Ми не будемо вдаватися до пошуку підводних течій, які пояснюють художнє перебільшення, використане режисером. Адже кіно ігрове, а отже, Лозниця цілком міг відійти від звичної архівної хроніки і вдатися до творчої гіперболізації.

«Счастье мое» не має нічого, що було б відзняте «просто так». Затягнутий початок і широкі плани занурюють в атмосферу одноманітної буденності. Сіре небо і похмурі пейзажі втілюють внутрішній настрій мешканців периферії, які опинилися на узбіччі життя. Затягнуті паузи і нецензурна лексика акцентують увагу на документалізмові, ще більше занурюючи в атмосферу безвиході й людської «темноти». Фільм важко зрозуміти. Важко зрозуміти героїв, які чинять саме так, а не інакше. Важко зрозуміти маленьку проститутку із великою людською гідністю, дядьків-міліціонерів, які чинять славнозвісний «мєнтовський бєспрєдєл»,  і головного героя, який постійно «лізе туди, куди не треба».

Роуд-муві по-російськи

         Український режисер наповнив традиційний для американського кіно жанр «дорожніх пригод» новим змістом. Якби фільм знімали американці, то вже на 15 хвилині у кадрі з’явилася б інопланетяни, людина з сокирою чи монстри-перевертні, які до кінця стрічки намагалися б пошматувати головного героя-втікача. Традиційний американський сценарій роуд-муві: компанія підлітків вирушає на відпочинок на авто. З’являється схиблений недоумок, який по одному вбиває головних героїв. Фінал традиційно відкритий: одному з компанії вдається втекти, але маніяк-вбивця залишається живим і чатує на нову жертву. Крапка. Думати не треба.

         Російський варіант роуд-муві має значно глибший зміст. Перевертнями-недоумками є звичайні люди з периферії. У стрічці показано узагальнений образ «мешканців глибинки», безвідносно до конкретної країни, населеного пункту чи часу. Це пострадянська дійсність, яка вражає своєю неосвіченістю, жорстокістю і ницістю. Схожим із американськими стрічками в жанрі роуд-муві є лише фінал: відкритий і маніакальний. Від пережитого головний герой, який протягом дії фільму мав дещо змазаний невиразний характер, стає вбивцею і продовжує свій шлях. З’являється динаміка і розвиток. На чому, власне, й звучать слова «The end». Далі кожен малює власну картинку. Думати треба.

         Цікавим в плані режисерського вирішення проблеми є те, що головний герой стрічки по суті не є головним персонажем. Це статичний, сірий образ, який є тлом для розвитку режисерського задуму. Це швидше суб’єкт, а не об’єкт дії. Динаміка і розвиток характеру, які з’являються наприкінці фільму, – фінальний акорд, який по суті є передбачуваним і закономірним. Головний герой виконує свою «головну» роль суто формально: він об’єднує новели в одне ціле. Такий режисерський хід є вдалим з погляду актуалізації головної ідеї стрічки: показати жорстокість і ницість людей, яких життя поставило в умови, коли інакше вижити не можна. Мінімум уваги до внутрішньої характеристики героя, максимум – до зовнішніх обставин, деталей, антуражу. Фільм не має ані кульмінації, ані розв’язки, це безперервний початок, втілений в образі дороги.

         Дорога у фільмі – це не просто заасфальтований шматок місцевості, по якому їде далекобійник Георгій. Дорога – це уособлення життєвого шляху, який кожну людину змушує робити вибір. Персонажі стрічки зробили свій вибір. Лозниця їх не осуджує і не критикує, він приймає їх вибір. Кінець-кінцем свій вибір зробив і головний герой: він став убивцею. Ницість, жорстокість і пітьма, які панували навколо, штовхнули Георгія на злочин. Тепер «правильний хлопець» Георгій став набагато ближче до проститутки, грабіжників і рекетирів, які траплялися йому на шляху. Не тому, що порушив закон і зрадив совісті. Просто, він їх зрозумів. Дійсність зробила цих людей такими, якими вони є. Ницість, жорстокість і пітьма, які панують навколо, змусили їх стати такими. У світі людей закони джунглів є набагато більш безжальними.

Однозначний висновок: фільм приваблює майстерним втіленням режисерського задуму і відштовхує документалізмом, який лежить в його основі. Жодних повчань чи осуджень, тільки чітка фіксація фактів – без зайвих слів.«Мы с оператором хотели создать иллюзию документальной съемки» – так Сергій Лозниця пояснює песимізм своєї ігрової розповіді. Стрічка не сподобається тим, хто любить динамічні фільми без претензії на «розумове наповнення».

2
Juli89 02 января 2011
Like

Имя:
27 февраля 2020
Ваш отзыв

Другие рецензии автора


Про те, як із трагікомедії зробити фільм жахів Про те, як із трагікомедії зробити фільм жахів

Нещодавно натрапила на екранізацію твору Павла Санаєва «Похороните меня за плинтусом», що змусила мене змінити свій погляд на...

26 февраля 2011
Любителям садомазохізму присвячується… Любителям садомазохізму присвячується…

«Пила-7» всього за один уїк-енд стала лідером американського прокату. Книга рекордів Гінесса також не залишилася осторонь...

01 ноября 2010