Електричні хмари Одеси


Електричні хмари Одеси
3-й конкурсний день 6-го ОМКФ (13 липня 2015 року) пройшов під знаком підтримки Олега Сенцова, який народився цього дня 39 років тому. Всі покази фестивалю цього дня починалися з заставки, яку ви можете бачити на фото.
Здається, стрічки, показані цього дня, можуть примусити нас переглянути припущення про різку радикалізацію головної конкурсної програми та внесенні в атмосферу фестивалю легкої нотки божевілля. Очевидно, фестиваль увійшов до робочої колії та відчуття перших днів дещо розвіялися.
14 липня на суд публіки було представлено нову стрічку Єви Нейман «Пісня пісень» за однойменною новелою Шолом-Алейхема. Дія фільму розгортається в маленькому єврейському штетлі, де живуть хлопчик Шимек та його звідна сестра Бузя. Він ходить до хедеру, де всім заправляє пузатий ребе, вона сидить вдома. Іноді вони разом роблять спільні вилазки в казковий світ – на Леваду, яка розкинула свої безкінечні простори одразу за річкою. І Шимек весь час розповідає Бузі казки, одну з яких – ту, в якій мова йде про Принцесу – вона не дуже любить. Пройдуть роки, Шимек подорослішає та повстане проти традицій свого батька, і поїде зі штетлу. А одного дня він отримає звістку, що Бузя стала нареченою, але не його.
Екранізація маленьких літературних творів, з одного боку, дає можливість їхнім авторам продемонструвати всі свої творчі можливості, з іншого ж – вимагає від режисера немалої драматургічної та візуальної фантазії. З цим зіштовхнулася у випадку з новелою Шолом-Алейхема і Єва Нейман: твір класика мініатюрний, і практично цілком вибудуваний на цілій низці повторів (в певному розумінні ритуальних), які і створюють по суті неповторний шарм стилю Шолом-Алейхема. Здається, пані режисера не змогла при всьому старанні вигадати єдиний прийом, який зміг би, немов стрижень, утримати всю сюжетну конструкцію стрічки. Перша частина фільму, яка розповідає про дитинство Шимека та Бузі, не викликає заперечень – однак є відчуття, що в ній пані Нейман закликала собі на допомогу не тільки Шолом-Алейхема, але й інших класиків єврейської літератури. А ось друга частина стрічки перетворюється на безкінечні бесіди та монологи двох головних героїв і відчутно страждає від одноманітності візуальних рішень. Гадається, що «Пісня пісень» якщо й зможе претендувати на призи ОМКФ, то тільки в Національній конкурсній програмі.
А от наступний фільм, представлений того дня в конкурсі, цілком здатен був би претендувати на «Золотого Дюка» в міжнародному конкурсі, якби не одне але… Справа в тому, що стрічка росіянина Алєксєя Фєдорченко «Ангели революції» при всіх своїх численних перевагах, має вельми неоднозначний фінал, одне з можливих (і дуже імовірних) тлумачень якого може сильно зіпсувати гарне враження. Але про все по порядку.
Легендарну «Поліну-Революцію» (Дарія Єкамасова) викликають майже з небуття до наркому СРСР (дія розгортається 1934 року) з питань національносте і пропонують майже неможливу місію – примирити дві великі культури, російського авангарду та древнього язичничства хантів та ненців, та змусити останніх віддавати свої дітей до шкіл, а хворих – до лікарень. Поліна набирає до свого загону композитора, скульптора, архітектора-конструктивіста та кінорежисера-примітивіста і вирушає на береги Обі з культуртрегерською місією.
Федорченко (і сценарист, і режисер) діє з майже міфотворчим розмахом, виявляє широкі знання історії і суті російського авангарду (але ж ми пам’ятаємо слова Майкла Наймана про те, що всі хороші росіяни виявляються українцями) і чималу візуальну фантазію та міцний талант постановника. Але все, яке вже писалося вище, псує фінал (не будемо спойлерити і розкривати його зміст): не хотілося б вірити, що наші припущення вірні і він є певною поступкою режисера нинішнім російським реаліям.
Тим більше, що ще один російський фільм, який завершував програму 3-го конкурсного дня – «Під електричними хмарами» Алєксєя Гєрмана-молодшого – демонструє, що для отримання підтримки Першого каналу (Росія) та Міністерства культури РФ можна і не наступати на горлянку власній пісні. А зняв Гєрман-молодший справді видатний твір, який має всі ознаки опуса зрілого майстра. Одна з цих ознак – дар передбачення: всі герої стрічки живуть з чітким відчуттям кануну великої війни (робота над фільмом почалася ще 2011-го), а один із них питає у приятеля: «А правда, що у тебе всю родину снарядом вбило?» Але головною перевагою фільму є візуальна форма, вигадана Гєрманом і втілена цілою командою художників-постановників і геніальними операторами – українцем Сергієм Михальчуком та росіянином Євгенієм Прівіним. Цей «живопис, що рухається» (за визначенням українського співпродюсера стрічки)віддзеркалює настрої російського суспільства (за словами польського продюсера фільму Даріуша Яблонського) цілком зачаровує: давно не доводилося дивитися настільки багатошаровий фільм тривалістю більше 2-х годин з такою легкістю. Неймовірно!!!
Алексей Першко 14 липня 2015
Like



Ім’я:
28 листопада 2020
Ваш коментар

популярні статті


Що в кіно? Прем'єри тижня (29 жовтня - 4 листопада) Що в кіно? Прем'єри тижня (29 жовтня - 4 листопада)

Відьми, знову відьми та інші новинки прокату.

28 жовтня 2020 0 6381
Як один фільм письменника вбив
ексклюзив
Як один фільм письменника вбив

Vian-Fest в Довженко центрі - день другий. A la noir.

29 жовтня 2020 0 2372
Два світи - два фокуси Два світи - два фокуси

Програма 4-го Київського тижня критики «Фокус: Україна Франція»

30 жовтня 2020 0 2139
Що в кіно? Прем'єри тижня (5-11 листопада) Що в кіно? Прем'єри тижня (5-11 листопада)

Український номінант на Оскар, класичні казки та інші новинки прокату.

04 листопада 2020 0 1619
Київ. Борису Віану 100 років.
ексклюзив
Київ. Борису Віану 100 років.

У Довженко-центрі завершився Vian-Fest.

05 листопада 2020 0 1613