Нове італійське кіно


Нове італійське кіно

В Україні знову показують італійське кіно. І що найцікавіше 4 фільми з 5-ти демонстрованих є продуктом італійського кіномагната Доменіко Прокаччі. Тобто складається враження, що в Італії окрім Прокаччі кіно не знімають, або ж це зовсім незалежні стрічки, які можливо і мають до слова "артхаус" певне відношення, але лише відносне. Під егідою кінопрокатної компанії "Артхаус Трафік" жителі 9 міст України отримали можливість переглянути добірку італійських фестивальних фільмів. Містами, в яких ще заплановані покази залишаються Донецьк і Дніпропетровськ.

Щодо програми, то її відкриттям був фільм італійського режисера Нанні Моретті "В нас є Папа!" (Habemus Papam, 2011). Цьогоріч режисера запросили очолити журі 65-го Каннського фестивалю. Фільм вперше в Україні показували в липні 2011 року, в рамках другого Одеського кінофестивалю. Стрічка, яка мала б стати "гвіздком" програми на жаль дещо спотворює враження про сучасний стан італійського кінематографу. Те, що мало б набути певного сатиричного змалювання у фільмі показано настільки кволо, що ця стрічка за відсутності драматизму і несподіваних сюжетних катаклізмів діє краще, ніж будь-яке снодійне. Ідея відсутності справжнього авторитету, який би міг повести увесь віруючий католицький світ за собою цікава, але режисер Моретті, який до речі виступає в одній з головних ролей, все це змальовує стримано і примітивно.

Кадр з фільму "В нас є Папа!"

Від жартів, якими наповнена стрічка сміятись зовсім не хочеться, адже вони настільки ж консервативні, як і намагання Моретті вийти сухим з води: зняти некоректне кіно про Папу, але оминувши скандальність чи радикальність, яка була б виправданою.

Другою стрічкою фестивалю стала комедія "Та й нехай" (Qualunquemente, 2011). Інколи цей фільм нагадував гумор із сучасних російських комедій, та, зрештою, головним синонімом фільму є українська політична реальність, яка дуже точно вписується у зафільмований балаган. Фільм ілюструє вигадану історію бандюгана-кандидата у мери, Четто із провінції, який настільки безцеремонний, що може казати виборцям казна-що, а зрештою навіть стати головним у місті. Увесь фільм герої намагаються розвеселити глядачів смішними і не дуже жартами, які не несуть у собі якогось підтексту.

Стрічка третього фестивального дня - найсильніша робота із усіх представлених. "Кого я хочу більше" (Cosa voglio di più, 2010) - пронизана драматизмом історія мінливості кохання і сексу, які на різних етапах нашого життя витинаються на перший план. Вона мешкає із чоловіком, який приваблює її все менше і менше. І ось тут вона зустрічає іншого, потяг до якого ладен подарувати їй шанс вибратись із запланованого і прісного сімейного майбутнього. Для нього ж ця інтрижка спроба втекти від буденних майнових проблем, в яких він має виступати як їх розв’
язувач. Але з цією роллю він не справляється, а тому з радістю поринає у сексуальні втіхи з майже незнайомкою.

Кадр з фільму "Кого я хочу більше"

Фільм розповідає історію двох нещасних, які ладні подарувати одне одному чудовий секс, але ніяк не готові повністю полишити своє минуле. Стрічка тримає увесь час у напруженні, а її фінал правильно розтавляє усі крапки над «і».

Наступного дня «Артхаус Трафік» запропонував фільм «Холості постріли» (Mine vaganti, 2010), в якому тема прихованого гомосексуалізму винесена на перший план. Актуальна ситуація для кожного гея: як сказати рідним про власну орієнтацію, показана у фільмі у дещо перебільшеному вигляді. Стрічка розповідає про італійську провінційну родину, у якій двоє синів притримуються іншої орієнтації. Після того, як один із них розповівши це за сімейним обідом «довів» батька до інфаркту, інший не поспішає дарувати таку ж звістку.
Протягом фільму режисер нам підносить безліч кумедних ситуацій, але в загальному все зводиться до того, що гомофобію потрібно викорінювати. Усе це подано по-італійськи емоційно, а тому інколи нагадує якусь із серій довгограючого телевізійного «мила».

Останній день фестивалю обійшовся без десерту. Фільм «Білий простір» (Lo spazio bianco, 2009) - це соціальна драма, в якій нас змушують чекати фіналу. А у нього є два варіанти закінчення: позитивний і негативний. І якщо аж надто не пройнятись складною життєвою ситуацією головної героїні, дивитись цей фільм всеодно, що чекати на ту, що приходить з косою. Не дарма кажуть, що її очікування страшніше за результат. З усього побаченого можна зробити висновок, що італійське кіно представлене у 5-ти картинах рухається в одному напрямку. Фільми, які були обрані до показу дуже розмито ілюструють стан «нового італійського кіно», а швидше виносять йому не зовсім поблажливий вирок.

mivanukha 21 травня 2012
Like

Ім’я:
13 липня 2020
Ваш коментар
Мирка
Мирка 23 травня 2012 12:11
+1
Максимуха - стаття - круть!!! все дуже вдало підмічено, багато влучних зауважень, словом обєктивно і правдиво. Дякі!!
.

популярні статті


50 років Полу Томасу Андерсону 50 років Полу Томасу Андерсону

Пол Томас Андерсон – велика фігура в сучасній кіноіндустрії, лідер американського незалежного кіно і простий глядач, який не цурається...

26 червня 2020 0 955
Чорновий монтаж Чорновий монтаж

FIRST CUT LAB ВІДБУДЕТЬСЯ В УКРАЇНІ

07 липня 2020 0 246