Падіння дому Дрейпера


Падіння дому Дрейпера

 Кінець весни минулого року запам’ятається любителям серіалів дуже надовго – адже тоді завершилася одна з найнеймовірніших серіальних епопей в історії, яка тривала 7 сезонів, 92 серії або ж 80 годин екранного часу. Назва їй – «Безумці» Метью Вайнера. На осмислення явищ подібного масштабу потрібен час. Одну зі спроб такого осмислення портал kino-teatr.ua і пропонує до вашої уваги.

Серіали, які б так прискіпливо дотримувалися однієї ідеї-фікс, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Один з них – «Безумці», від першого до останнього епізоду якого розповідалася історія падіння. В першу чергу – падіння однієї людини. Але одночасно (і вкрай філігранно) – історія падіння світу, який не визнає власні недоліки і противиться змінам та нововведенням. Мова про наш світ? Звичайно ж, але, так би мовити, рикошетом. В кожному епізоді серіалу автори між рядків (або кадрів, якщо завгодно) говорять про схожість цих епох. Вперше Дон Дрейпер постає перед публікою 2007 року, але в його персональному часі йдеться про 1960-й, коли «Кодак» тільки починає проникати до побуту американців, всі жадібно курять «Лакі Страйк», а президентом скоре стане Джон Фітцджеральд Кеннеді. Але все це цілком могло б бути як картиною недалекого, але непізнаванного майбутнього, так і забутого минулого. Глядач знаходиться в часі Дона.
Але що ж це таке – часи Дона? То були часи спроб протиставити різні шари життя через упевненість, що велич ще можлива. То були часи, коли гадалося, що ще є способи постійно боротися з реальністю, яка розчаровує. Який ще серіал так настійливо показував героїв, які постійно знаходяться в полоні одних і тих же проблем: Дон Дрейпер – в полоні меланхолії, Піт Кемпбелл – в полоні фрустрації, одвічний дебютант Роджер Стерлінг – в полоні лінощів, а пишногруда Джоан – у сексизму – і які нездатні з цього полону вирватися? Протягом семи сезонів (а в абсолютному часі серіалу – десятиліття) серіал «Безумці» спостерігав, як життя вдруковує  свій ритм – жорстокий та насмішкуватий – на обличчях та в мозках героїв. І все це – споглядальний експеримент найвищої проби. Творці «Безумців» були абсолютно точними в усьому – в одязі, дизайні та музиці. І все це – заради втілення ностальгії за неіснуючим світом. Що ж, ще однією ілюзією більше.
І, до речі, про ностальгію. Дон Дрейпер з товаришами пішли, і відчуття пустоти вже заволодіває душами тих, хто слідкував за їхніми пригодами від самого початку. Ці хлопці та дівчата – принаймні ті, хто примудрився дожити до кінця серіалу – грюкнули дверми, і ми, глядачі, стали такі ж одинокі, як і вони – і в цьому ми, нарешті, зрівнялися з ними. Така доля глядача настільки чудового, що зумів створити у нас відчуття повного занурення в їхнє життя, аж до впевненості, що ми їх знаємо краще, ніж вони самі себе.
Ми знаємо, хто такий Дон Дрейпер – син шльондри, який вкрав ім’я людини, яка загинула поруч із ним підчас війни в Кореї, щоб стати кимось іншим – можливо, кимось яскравішим, але настільки ж нещасним. Ми не забудемо секрет Пеггі Олсон, молодої та талановитої рекламістки, яка довгий час приховувала, що кілька років тому вона привела в цей світ дитя. Наша глядацька пам'ять активувала всі свої ресурси перед недавнім очікуванням великого фіналу видатного серіалу. Саме з такої – майже особистої – точки зору дивився кожен з глядачів фінал «Безумців». Але є й інший, можливо, навіть важливіший аспект, який майбутні тлумачи будуть дискутувати і через 10, і через 20 років. Мова про те, як «Безумці» вплинуть на розвиток серіалу як мистецтва. Серіал «Безумці» вже став символом свого часу, але зовсім несхожим на інші. Його неможна порівнювати з такими важковаговиками, як, наприклад, «Ходячі мерці», до показників аудиторії яких він навіть і не наближався. Він утвердився в інакший спосіб – завдяки своїй абсолютній одиничності, своїм прагненням до радикальної, але якоїсь ніби задумливої оригінальності.
Є серіали, в яких все визначають події. Фанати «Гри престолів», наприклад, раз за разом насолоджуються спогляданням нестабільного та жорсткого світу, автори якого руйнують та знову відбудовують його, наче діти свої іграшки. Серіал «Пуститися берега» знайшов рівновагу між лихоманковою оповіддю, вибудуваною на приголомшуючих перипетіях, і унікальною та захоплюючою атмосферою. Автори ж «Безумців» фіксують з неймовірною точністю фізичні та психологічні стани своїх героїв за допомогою віртуозно підібраних деталей та нюансів. І перед ефектом несподіваності вони віддають перевагу постійному дисбалансу та втечі.
Кожне просування оповіді для героїв схоже на нахил вперед, до межі падіння (і це без сумніву один з головних мотивів серіалу), після чого ми знаходимо їх в іншому положенні, ніби нічого і не трапилося. Ця манера оповіді, цілком справедливо названа «безподієвою», відмовляється як від очевидних зв’язків між  причиною та наслідком, так і від визначення межі між сном та реальністю. Звідси і циклічність оповіді, і ціла купа повторів.
Серіал «Безумці» постає концептуальною машиною, автор якої Метью Вайнер відшліфовував свої навички, працюючи над сценаріями епізодів «Клану Сопрано», читаючи романи Джона Дос Пассоса та Френсіса Скотта Фітцджеральда та переглядаючи фільми Альфреда Хічкока та Клода Шаброля. На цьому культурному чорноземі Вайнер зумів виростити дивну квітку – дуже особисту одіссею – яка просунула жанр, який колись вважався другорядним, ближче до сонця.
Серіал «Безумці» - нетипова історична вигадка (згадаймо, що в ньому з дуже суб’єктивної точки зору було показано всі головні події 60-х років минулого століття) – зумів породити і власну історичність. З’явившись через кілька років після таких шедеврів як  «Клієнт завжди мертвий» та «Прослушка», серіал «Безумці» зсередини зігрівався тим же полум’ям – полум’ям віри в культурний пейзаж, в якому серіали живлять людську думку та змінюють світосприйняття. Автори «Безумців» показали шлях Дона Дрейпера, людини, яка безперервно боролася з власним небажанням жити, відмовляючись погоджуватися з поширеною думкою, що все же сказано та написано. Цей серіал та його автори дуже багатьом допомогли повірити (нехай і не надовго), що світом все ще правлять митці.
Алексей Першко 11 лютого 2016
Like

Ім’я:
25 травня 2020
Ваш коментар

популярні статті


Кінець епохи Кінець епохи

Показ восьмого сезону «Батьківщини» (Homeland) відбувся, а це значить, що серіал, який дев’ять років тримав у напрузі знімальну групу і...

02 травня 2020 2 858
Драми, які змусять вас плакати. Драми, які змусять вас плакати.

Чи є в людини щось важливіше за сім'ю? Всі ми потребуємо самореалізації чи кар'єри, але найрідніших людей не замінить ніщо. Тому в...

15 травня 2020 0 450