Хочу "Оскар": як "Легенда Г’ю Гласса" стала жертвою ЗМІ


Хочу
Сказати, що «Легенду Г’ю Гласса» чекали – це зовсім нічого не сказати. Ні, серйозно, хіба можна бути байдужим до фільму з такими іменами? Так-так, сучасний кінематограф вже практично відійшов від створення культу навколо окремих персон. Нині одне лиш ім'я, скільки завгодно відоме, не принесе творцям упевненості в успіху майбутнього проекту. Проте, коли тріумфатор останньої церемонії «Оскар» Алехандро Гонсалес Іньярріту знімає новий фільм з Леонардо ДіКапріо і Томом Харді в головних ролях (а Донал Глісон і Уілл Полтер йдуть на другому плані), подібний проект автоматично потрапляє до графи must watch. Десь осібно в цьому списку йде Еммануель Любецкі – оператор, що досяг рідкісної для своєї професії впізнаваності навіть серед широких мас. Втім, не будемо перебільшувати, рядовому глядачеві це ім'я зовсім не знайоме, що, звичайно, лиш питання часу.
Після того, як «Легенда Г’ю Гласса» остаточно сформувала свій склад, настав час зйомок. І тут, як говорив класик, Остапа понесло. Ми всі живемо в епоху інформаційного надспоживання. Світ сьогодні схожий на суцільний новинний потік, ігнорувати який стає все складніше. Читаючи нескінченні пости про «Легенду Г’ю Гласса», складалося враження, що це не зйомки фільму, а якась стрічка з кримінальної хроніки. ДіКапріо їв сире м'ясо бізона, після чого його вирвало; ДіКапріо (не) згвалтував ведмідь; ДіКапріо голим спав у череві коня; Іньярріту знімав тільки за денного освітлення (близько 90 хвилин за добу) – ці та багато інших інформаційних приводів мало того, що несли в собі серйозні спойлери, так ще й примушували замислитися щодо самого фільму. Навіщо такому серйозному проекту нескінченний галас у ЗМІ? Відомий вираз «якісному товару реклама не потрібна» багато в чому занадто категоричний, але доля правди в цьому є: якщо «Легенда Г’ю Гласса» дійсно вдалася, вона автоматично збере аудиторію, а згодом і нагороди. Так у чому ж справа?
Коротка рецензія на «Легенду Г’ю Гласса» виглядає приблизно так: «Сильне і, безумовно, професійно зняте кіно, моментами надзвичайно потужне, але...» Після цього зрадницького «але» почалися б роздуми про ситуацію, що склалася довкола фільму. Іньярріту – творець, який не знає стоп-знаків; кожен його проект – своєрідний ва-банк, він ніколи не намагається знайти баланс форми та змісту і не прагне догодити всім і відразу. До виходу «Бердмена» його таврували як претензійного режисера, що знімає нескінченний авторемейк свого культового фільму «Сука-любов». Слово «таврували» в даному випадку не означає «лаяли», ні, мова скоріше йде про особливу форму бичування в дусі «б'є, значить любить». Так було до «Бердмена», що розірвав шаблон, ставши абсолютно новою сторінкою в кар'єрі постановника.
«Легенда Г’ю Гласса» за збігом обставин повинна була стати відповіддю на питання, куди далі вирушить творчий геній Іньярріту. Як виявилося, геній був витрачений на промоушен заради нескінченної гонки за «Оскаром». Якимось невідомим чином мексиканський постановник перестав знімати кіно, перетворившись на мисливця за нагородами. Фільм про це кричить у кожному своєму кадрі: дивіться, у нас тут все по-справжньому. Ми знімали в незручних і небезпечних локаціях на натурі, знімальна група в холодну пору була напівоголеною, засинаючи на землі і борсаючись у крижаній воді. Леонардо ДіКапріо взагалі на деякий час відчув себе учасником популярного ТВ-шоу «Фактор страху», тільки призом стане не 50 тисяч доларів, а заповітна статуетка.
Настирлива рекламна кампанія ніби заздалегідь готувала глядача до того, що перед ним ніяка не спекуляція, а мало не документального формату кіно, що просто зобов'язане стати тріумфатором майбутніх премій. Чи додало це якогось емоційного напруження або ж змусило подивитися на фільм з іншого боку? Рішуче ні. Плювати, як це знімалося і чим заради цього довелося жертвувати. Кінематограф – це чарівний обман, ілюзія реальності, до якої потрапляє глядач на відведений режисером час. Історія знає безліч прикладів, коли фільм, знятий на студії в декораціях, виглядав так, ніби був створений для телеканалу Discovery. Зйомки на натурі можуть бути засобом, але ніяк не метою: «Шалений Макс», наприклад, теж знімали в пустелі з реальними спецефектами, що не завадило на постпродакшені обробити відеоряд так, щоб під час перегляду перехоплювало подих від напруги.
Гірше того, сама ідея промоушену фільму в такому світлі може зіграти на «Оскарі» злий жарт. Так, кіноакадеміки просто обожнюють, коли актори заради роботи над фільмом худнуть на десятки кілограм, навчаються якомусь складному ремеслу (як, наприклад, Наталі Портман заради ролі в «Чорному лебеді» цілий рік щодня навчалася балету) і все в такому ж дусі, але в нашому випадку це доведено до комізму. Як можна всерйоз ставитися до того факту, що веган ДіКапріо під час зйомок намагався з'їсти сиру печінку бізона, через що його (не бізона, звичайно) вирвало? Треба ж, яке геройство, актор, який заробляє 20 мільйонів доларів за фільм, погодився на нелюдські умови заради (увага!) достовірної гри. Цей навмисно легкий шлях до правди стрічку зовсім не прикрашає, а навіть навпаки, у чомусь працює їй на шкоду, тому що відволікає увагу від суто художніх надбань. Невже акторський талант ДіКапріо не впорався б з імітацією всього того кошмару, що випав на долю його героя?
«Легенда Г’ю Гласса» – фільм точно не ідеальний, але однозначно сильний і навіть пронизливий (від деяких сцен дійсно захоплює дух). Еммануель Любецкі, що вже згадувався на самому початку матеріалу, – це великий професіонал своєї справи, саме він перетворює рядову історію про людину в нелюдських умовах на поезію жорстокості, що зачаровує і лякає своєю красою, вирощеній на потворності. Так-так, здається, це третій «Оскар» поспіль. Геній того заслуговує. Тим не менш, «Легенда Г’ю Гласса» іноді занадто прямолінійна, а іноді навпаки, занадто захоплюється релігійним підгрунтям про помсту і значення Господа в цьому, що часом відверто не до ладу. Нехай так, принади тут переважують недоліки.
Амбіції – вкрай небезпечна річ, і здається, що один з найамбітніших режисерів сучасності дещо переоцінив свої сили, вішаючи настирливий ярлик «шедевр» ще задовго до виходу його в прокат. Відданість своїй справі, що на межі із божевіллям, можливо, і приносить свої плоди, але бачити це хотілося б на екрані, а не в черговому клікабельному заголовку. Чесно кажучи, кого взагалі хвилює, хто там і що робив на майданчику. Набагато важливіше, щоб люди виправдовували очікування.
Сергей Задко 10 січня 2016
Like

Ім’я:
14 грудня 2019
Ваш коментар

популярні статті


Що в кіно? Прем'єри тижня (21-27 листопада) Що в кіно? Прем'єри тижня (21-27 листопада)

Сиквел "Крижаного серця" та інші новинки прокату.

20 листопада 2019 0 1662
Всесвіт Мавки у Києві Всесвіт Мавки у Києві

Відкрився дизайнерський «Сільпо», прикрашений ілюстраціями з мультфільму

21 листопада 2019 0 1535
Що в кіно? Прем'єри тижня (28 листопада - 4 грудня) Що в кіно? Прем'єри тижня (28 листопада - 4 грудня)

Повернення в Абатство Даунтон, Агнєшка Голланд і інші новинки прокату.

28 листопада 2019 0 1142
Будь собою! Будь собою!

У Києві пройде інклюзивний фестиваль «Єврофест: кіно для кожного»

28 листопада 2019 0 941
Що в кіно? Прем'єри тижня (5-11 грудня) Що в кіно? Прем'єри тижня (5-11 грудня)

Класичний детектив з Деніелом Крейгом, "Чорний ворон" і інші новинки прокату.

05 грудня 2019 0 787