Фільм Банди Нью-Йорка (2002)

Итак, наконец-то свершилось. Большой зал "Киевской Руси" приветливо распахнул двери и вот мы уже плавно перемещаемся на 140 лет назад. В Нью-Йорк 1863 года, город еще не успевший получить прозвище "Столицы Мира", но уже вполне оправдывающий прозвище "Города, который никогда не спит". Судя по всему, когда легендарный Мартин Скорсезе мечтал о создании великого фильма об истории гангстеризма в Нью-Йорке ( а он бредил этим проектом по его же собственному заверению уже более трех десятков лет) он расчитывал именно на что-то подобное - колоссальный $100-миллионный бюджет, суперзвезды в главных ролях, потрясающие декорации и эпический размах проекта. Единственное, чего Скорсезе не планировал, это того, что данный проект дастся ему с таким боем. Перерасход бюджета, отставание от графика, постоянные стычки с продюсерами и в финале самая ужасная экзекуция - урезание отснятого четырехчасового фильма, почти на полтора часа. С точки зрения зрителя это, пожалуй, единственная претензия, которую можно высказать в адрес нового голливудского эпика "Банды Нью-Йорка". В результате подобной экзекуции некоторые сюжетные линии картины где-то начиная с середины фильма, беспомощно обвисают, оставляя зрителя в недоумении. Создается впечатление ( и вполне оправданное), что задуманный еще более эпическим фильм, просто обкарнали, оставив, пусть и достойную, но, увы, только основную сюжетную линию. Плохо? Для гурманов разумеется! А для простых зрителей очень даже ничего. В конце-концов даже 2,5 часа в кинотеатре развлечение, которое радует далеко не всех. Хотя стоит отдать должное, благодаря мастерству создателей это время пролетает абсолютно незаметно. Кто знает, возможно если бы Скорсезе и отстоял первоначальную длину, подобного эффекта уже не наблюдалось бы. Коротко

"Ви все ще не вірите в демократію? Тоді ми летимо до вас!", - суворо потикає пальцем актуальний американський президент з плакатика, який дбайливі друзі переслали вам по електронці. Щось на кшталт того плакатику розумник Мартін Скорсезе з властивою йому копіткістю та розмахом намалював на заднику своєї останньої стрічки "Банди Нью-Йорку". Гарно намалював, але "Оскарів" за таке, нажаль, не дають. Як не дають нагород всіляких американських Гільдій - режисерів, акторів та продюсерів. Майже всі ті відзнаки дісталися "Чикаго", бо Скорсезе знову не зміг наступити на горло власній пісні. Отже, "Банди Нью-Йорку", номіновані Американською кіноакадемією на кращий фільм року та на отримання нагород ще за 9 показниками якості, серед яких кращий сценарій, краща постановка, краща чоловіча роль, краща операторська робота і так далі, не отримали жодного "Оскару". Не допоміг Скорсезе навіть вручений іноземними критиками "Золотий глобус" за режисуру, що зазвичай є передвісником омріяної статуетки у відповідній номінації. Взагалі, Скорсезе, мабуть, за свою кінематографічну біографію зібрав найбільший врожай з неотриманих "Оскарів", оскільки вивертання на спід загальнолюдських цінностей за всіх часів було справою невдячною. Розгонисте полотно стрічки, на першому плані якого історія протистояння "Мертвих кроликів" та "Уродженців" - найвпливовіших нью-йоркських банд середини 19-століття, сформованих відповідно з ірландських емігрантів і народжених в Америці голандців та англосаксів, містить в собі неприкрашену історію становлення американської демократії. Італієць за походженням, народжений в нью-йоркській "маленькій Італії" - одному з найкриміногеніших закутків Манхеттену, Скорсезе, за його власним зізнанням, з дитинства мріяв зняти щось на зразок "Банд". Дізнавшись про життя вулиць і зіткнення на етнічному та релігійному грунтах не з хрестоматій, режисер намагався найретельніше розкрити та дослідити одночасно всі аспекти існування подібного середовища у своєму наймасштабнішому проекті. В результаті до Різдва 2001 року, час на який було намічено перший реліз стрічки, Скорсезе продемонстрував продюсерам майже чотиригодинну версію "Банд". Неформатна довжина стрічки та сумнозвісні події 11 вересня стали причинами затримки її старту майже на рік. Скорчена на годину майже 100-мільйонна стрічка таки вийшла на американські екрани 20 грудня 2002 року і на сьогодні зібрала близько 77 млн.. Це, звичайно, не мало, але у порівнянні із значно дешевшим (30 млн.) та стартувавшим пізніше (27 грудня) "Чикаго", що заробив на початок квітня 144 млн., не так вже й багато. Тут, як ніколи, нагодився б "Оскар", оскільки підраховано, що стрічки, відзначені цією печаткою якості, збирають в прокаті в середньому на 20% більше. Та врешті, коли кіноакадемія не зглянулася, мабуть, у Скорсезе і промайнули думки про марність пожертви у вигляді скорочення стрічки. Адже через те скорочення було втрачено послідовний розвиток багатьох психологічних ліній та ідей, що їх хотів максимально дослідити Скорсезе паралельно до подачі основного сюжету. Численні натяки та символи ледь торкаються серця та розуму, залишаючи солонуватий післясмак власної недоумкуватості: Що ж він хотів цим сказати? Невже я такий тупий? Та може й не було нічого? Та ні ж - щось таки було, але вислизнуло, не давши вхопити себе за хвіст. Хірургічний розтин побожності як невід'ємної частини усіх суспільних неподобств, зроблений рукою ярого католика, має значити щось більше, ніж просто антагонізм до релігійних цінностей. Контроверсійне ставлення автора до чи не найвизначнішої події американської історії - громадянської війни між Північчю та Півднем видається через картинку вузького причалу, по один бік якого на борт піднімається колонна новобранців, а по другий - з борту згружають дерев'яні труни, якими згодом буде заставлено весь причал. Вочевидь, через скорочення, не добирають драматизму психологійні вагання-коливання героя Ді Капріо Амстердама Веллона, який, повернувшись до Нью-Йорку, має єдину мету - помститися за батька, але, наблизившись достатньо до об'єкта своєї помсти Біла Каттінга на прізвисько М'ясник (Деніел Дей Л'юіс), воліє відмовитись від своїх намірів і просто жити. І не лише тому, що він боїться М'ясника чи повністю підпав під вплив його жорстокої харизми, а й тому, що починає розуміти, що у кожного своя правда. Віднайти ж свою правду Веллону вдається завдяки зраді його друга Джоні. Але чого у фільмі достатньо, то це відверто іронічних та болючих кпинів на адресу справедливої, політкоректної та прилизаної американської демократії. "Цей чоловік убив 44 людини і більше сотні скалічив ",- характеризує Веллон кандидата на посаду міського шерифа. "О, він може бути мером", - замріяно відповідає Босс Твид, який саме представляє виборчу комісію. Показові сцени самого процесу, коли на виборчу ділянку витягується з калюжі найостаннішій клошар, і то не один раз. Застосування такої методи, мабуть, дуже ефективне, оскільки забезпечує більш ніж стовідсоткову явку - кількість голосів, набраних одним з кандидатів, на 3 тисячі перевищила загальну кількість виборців. Якщо перейти від інтелектуальних до суто мистецьких складових, то слід визнати - Скорсезе доклав усіх зусиль, аби вони були витримані на рівні. Операторська робота достатньо віртуозна, щоб охопити весь план яскравої батальної сцени та дати можливість розгледіти бруд під нігтями головних героїв. Монтаж від коронної скорсезівської "едіторки" Тельми Скунмейкер дозволяє реалізувати смислові паралелі автора. Ірландська музика, що звучить на протязі всього фільму, створює відповідний настрій. Ретельно продумані костюми виглядають надзвичайно натуралістично і разом з тим стильно та привабливо. Особливо гарними мені видалися ошатні сукні та черевички Джені Евердін (Камерон Діаз), яка і сама, до речі, була нівроку. Взагалі, увага до деталей вражає. Щоправда грунтовну претензію в цьому сенсі визиває скляне, за сюжетом, око М'ясника, зіниця якого явно рухалася чого, вочевидь, не мала робити. З акторського ансамблю найбільшу кількість дивідендів зібрав, номінований на цьогорічний "Оскар" Деніел Дей Л'юіс, що вже має одну статуетку за фільм "Моя ліва нога". Скорсезе не схибив, вирішивши цього разу не використовувати свій одвічний бренд Роберта Де Ніро і надавши перевагу Л'юісу, який в 1993 році вдало зіграв у його фільмі "Вік незайманості". Від одночасно елегантної та тваринної жорстокості М'ясника під час його розваг із колюче-ріжучими предметами по шкірі часом пробігають мурашки. Пристойно виглядає і оскарівський аутсайдер Ді Капріо в ролі сентиментального гангстера. Без сумніву еротичні сцени за участю Ді Капріо та Діаз прикрашають стрічку. Їх не можна назвати відвертими, але завдяки чуттєвій грі акторів, вони таки прискорюють дихання глядача та збільшують частоту серцевих скорочень. На відміну від фільмів з відкритою кінцівкою чи взагалі без неї "Банди Нью-Йорку" мають таких декілька. Режисер ніби послідовно закриває дужки, що відкривалися на різних етапах стрічки. Однією з таких дужок є сакраментальне розпорядження, кинуте Босом Твидом над трупами загиблих під час урядової акції врегулювання громадських заворушень шляхом розстрілу населення з гармат: "Нехай наші люди йдуть у порт і зустрічають всіх емігрантів хлібом та теплим супом - ми втратили дуже багато виборців." Годі й сподіватися, що за таке резюме дадуть Оскара - хвалена американська політкоректність до такого ще не докотилася. А 60-річний Скорсезе має тішитись персональною зіркою на Голівудському бульварі, що її установили цього року, та ще узагальнюючою нагородою за творчість від американської Гільдії режисерів. Коротко

Любовь Богданова, Дмитрий Базив.

ЗА (Любовь Богданова): Компьютерная графика, конечно, вещь по-своему великая, но ни тысячные орды орков, ни полки инопланетных клонов не заменят великолепного зрелища настоящей, живой массовки. "Натуральность" - вот, наверное, то слово, которое наиболее емко характеризует эту необычную, где-то шокирующую, и по-настоящему захватывающую историю "Банд Нью-Йорка", рассказанную одним из тех режиссеров, кого принято относить к мэтрам современного кинематографа, - Мартином Скорсезе. Наверное, это прозвучит диковато, но по форме подачи материала фильм напомнил мне…. "Госфорд-Парк". Это фильм-пейзаж, натуралистическая, выверенная в кажой мелочи, зарисовка; здесь нет навязчивого философствования, пресловутой политкорректности или захватывающих динамичных сюжетных изысков, вы просто любуетесь широким, полным драматизма, полотном мастера, приоткрывшего вам окно в свое видение того, как происходил уличный вариант полиэтнического замеса сердца Америки в середине ХІХ столетия. Если подойти к просмотру фильма именно под таким художественным углом, то и возможные недостатки, и упреки в затянутости отпадут сами собой - чтобы проникнуться атмосферой картины большого художника мимолетного взгляда недостаточно. Эту картину вообще сложно воспринимать исходя из современного представления о хорошем и плохом: в фильме нет ни одного положительного, в общепринятом сегодня понимании, героя, которого можно было бы взять и перенести в наше время без опасности для жизни окружающих. Все, начиная от героя Дэниэла Дей-Льюиса и заканчивая персонажем Леонардо ди Каприо, такие, какие есть, и ты горячо принимаешь чью-то сторону, не оттого, что разумом осознаешь нравственное превосходство и правильность разделенной позиции, а потому, что пробуждаемые увиденным глубинные инстинкты выдвигают на первый план чувство мести и понятие своей стаи. Сходи на "Банды" и ощути себя ирландцем, не желающим безропотно и бесследно расствориться во враждебной среде. Жестокая реалистичная картина жестокого времени. Оценка: 8 из 10. ПРОТИВ (Дмитрий Базив): К счастью, в реальной жизни на меня никогда не выворачивали ведро с помоями, но, думаю, ощущения, возникающие по ходу просмотра последнего фильма господина Скорсезе, который многие успели осчастливить титулом безоговорочно лучшего фильма года, сродни ощущениям человека, облитого помоями с ног до головы. В этом отношении натурализм достиг своего потолка. В остальном же, хваленая реалистичность фильма весьма условна: батальные сцены поставлены отвратительно и честно признаюсь, такой неудачной постановки драк давненько не припомню, а кулачный поединок с участием Ди Каприо, по своей комичности вообще превзошел потасовку незадачливых поклонников героини Рене Зеллвегер в комедии "Дневник Бриджит Джонс" Дикие восторги вокруг "фантастической игры" Дэниэла Дэй-Льюиса удивляют. Да, Дэй-Льюис хорош, но и роль Мясника сама по себе настолько колоритна, что добрый десяток Голливудских актеров, начиная с Роберта Де Ниро и заканчивая Ральфом Файнсом, смотрелись бы в ней, как минимум не хуже. Любимчик женщин бальзаковского возраста Лео Ди Каприо, может сколько угодно супить бровки, пытаясь придать своему одутловатому личику, грозное выражение, но этот Бэмби-перестарок на женских Х-образных ножках, хоть убейте, никак не похож на прошедшего суровую школу жизни молодого мужика из криминогенной среды. Невнятная занудливая трехчасовая история не то кровной мести, не то крупнейшего в истории Нью-Йорка бунта то ли истории, какой-то бесцветной и серой, как и весь фильм, любви заморыша и шлюхи-карманницы, сыгранной Камерон Диаз, одинаково бездарной во всех фильмах любого жанра и любого режисера. Мартин Скорсезе в одной картине попытался, не концентрируясь, объять необъятное, в итоге фильм получился многоплановым, но поверхностым и совершенно неглубоким. Ладно, с глубиной, если хотя бы было динамично и захватывающе…. На выходе - ни уму, ни сердцу. Что до художественных аллегорий, то если сравнивать "Банды Нью-Йорка" с картиной, то скорее это не широкое полотно, а эдакий этюд в багровых тонах, от которого хочется побыстрей отойти и больше никогда не возвращаться. Оценка: 5,5 из 10. Коротко