Фільм Ми, наші улюбленці та війна 2024

Седрік Клапіш: Говоріть про серйозне, сміючись


Седрік Клапіш: Говоріть про серйозне, сміючись
Кореспондент kino-teatr.ua побував на прес-конференції Седріка Клапіша в паризькому готелі Intercontinental Paris Le Grand.
- «Китайська головоломка» уявляється логічним завершенням вашої «трилогії Ксавьє».
    СК. – Коли я 13 років тому знімав «Іспанку», я ніколи не думав, що вона стане початком трилогії. І коли мені задавали такі питання, я ще протягом 2 років казав «ні», мені здавалося дивним продовжувати цю історію. Але потім мені видалося цікавим продовжити роботу з цими акторами, і я зняв «Кралечок» в тому ж дусі, що і «Іспанку» - дуже спонтанно. А от після «Кралечок» я вже думав про продовження, але вирішив зачекати 8 років, перш ніж зняти наступну стрічку з цієї серії. Але цей фільм мав бути знятий по-іншому, в іншій манері, не такій спонтанній, в якій знімалися перші дві стрічки трилогії. Це уявлялося логічним – хоча б тому, що головному герою Ксавьє в «Головоломці» вже 40 років, і його життя більш контрольоване, більше спокійне. Він став більш зрілим, і я теж мав працювати більш зважено, більш продумано. То ж «Китайська головоломка» цією продуманістю і відрізняється від попередніх стрічок.
- А продовження буде?
    СК. – Я не знаю. На разі я не знаю, чи добра це ідея ще через 10 років зняти ще одну картину з цими ж героями. Певно, мені варто взяти паузу, подумати, дати часу пройти.
- Ви казали якось, що актори згодні працювати з вами і далі над цим проектом. А вони не бояться, що глядач раптом зрозуміє, що вони вже не молоді?
    СК. – Думаю, що справа не в цьому, адже всі розуміють, що Одрі Тоту – це не Мартіна, Ромен Дюріс – не Ксавьє, а Сесіль де Франс – не Ізабель. Це лише персонажі, створені мною, а їм подобається слідкувати за їхніми змінами і втілювати їх на екрані. Їм самим цікаво, ким вони стануть, і ця цікавість схожа на той інтерес, з яким глядачі слідкують за еволюцією персонажів в телесеріалах.
- А чому ви цього разу місцем дії обрали Нью-Йорк? Після Барселони, Лондона і Санкт-Петербургу?
    СК. – Я думаю, що ці три фільми розповідають про глобалізацію і про те, що це покоління живе у відкритому світі. А Нью-Йорк для мене – столиця цього глобального світу. Нью-Йорк – це зріз всього світу: тут намішано більше всього народів, більше всього різних культур, різних мов. Більше, ніж в Шанхаї, більше, ніж в Лондоні. Навіть бути іммігрантом в Нью-Йорку це не теж саме, що бути іммігрантом в Парижі або Лондоні. І мені було значно цікавіше занурити свою історію, яка так багато говорить про подорожі та змішування, саме в Нью-Йорк.
- Ви знімали в Барселоні, Санкт-Петербурзі і зараз в Нью-Йорку. Де було працювати найважче?
    СК. – Спочатку трохи про Нью-Йорк: для мене він ще й тому особливе місто, що я там навчався у кіно школі, коли мені було 23 роки. І це – ще одна причина, з якої я обрав Нью-Йорк: до того я там знімав лише короткометражні студентські роботи, і мені було цікаво зняти справжнє велике кіно в цьому місті. А відповідаючи на ваше питання, можу сказати, що найкращим місцем для зйомок була Росія: в Санкт-Петербурзі було легше за все знімати, певно, через приязних людей, які так хотіли допомогти нам. А найважчим місцем для зйомок, без сумнівів, був Нью-Йорк: хоча б тому, що в цьому місті знято стільки відмінних фільмів, що зняти його якось по-іншому дуже і дуже важко. Та й до того ж це дуже дороге місто, і профспілкові правила там набагато жорсткіші, ніж у Франції, і з їхньою групою було дуже важко працювати.
- А якою була початкова ідея «Китайської головоломки»?
    СК. – Я почав писати сценарій, виходячи з того, що Ксавьє та Венді все ще разом; я думав, що це буде історія про те, як вони починають старіти разом, чи щасливі вони разом, як вони виховують своїх двох дітей. Але приблизно за тиждень я зрозумів, що мені немає що розповісти про це, що важко розповідати про щастя. Для історії потрібні проблеми, конфлікти, потрібна драма. Як звичайна людина я розумію, що всі шукають щастя, але як сценаристу мені зрозуміло, що потрібні проблеми. Кіно – це, безумовно, дзеркало життя, але і свого роду збільшувальне скло: розповідаючи доволі коротку історію, ви змушені драматизувати її. І, до речі, це – ще одна тема фільму: Ксавьє невипадково став письменником – він намагається проживати своє життя і це життя описувати.
- А як вам вдається так правдоподібно передавати дорослішання ваших героїв?
    СК. – Ми з Роменом добрі друзі, і я старший за нього на 13 років, то ж я постійно говорю йому: «Знаєш, у мене є цілих 13 років, щоб подумати про те, що означає бути твого віку». А 40 років – це дуже важливий вік. В 40 років ви вже не молоді, але ще й не старі. То ж фільм і про це: про те, що ви можете починати відчувати себе старим, хоча ви все ще молоді.
- Вам настільки до вподоби Шопенгауер, що ви навіть вставили його у фільм?
    СК. – Знаєте, у фільмі була ще сцена з Ніцше, і я дуже жалкую про те, що її довелося вирізати при монтажі (сміється). А якщо серйозно, то я вивчав філософію до того, як поїхав вчитися до нью-йоркської кіношколи. І всі ці сцени з філософами – це данина моїм спогадам про нічне зубріння праць різних філософів. Мені дуже до душі вислів Шопенгауера, в якому він порівнює життя з вишивкою: в молодості ви бачите її лицьову, красиву сторону, а в старості – зворотну, не таку гарну, але яка дає можливість зрозуміти, як все це зроблено. І мені дуже подобається ця його ідея, особливо в умовах сучасного суспільства, яке надто вперто нав’язує ідею про вищість молодості, про молодість як єдину цінність в житті. А повертаючись до німецьких філософів, скажу, що ще один мій задум полягав на тому, щоб створити неочікуваний комічний ефект, показуючи Шопенгауера чи Гегеля в кімнатці Ксавьє в Китайському кварталі Нью-Йорку – їхня поява там не зовсім очевидна. І я думаю, що це добрий спосіб говорити про життя – брати серйозні речі в перетворювати їх на комічні.
- А вам не здається, що з віком втрачається здатність до романтичного кохання?
    СК. – Так, з одного боку, ми втрачаємо спонтанність, ми починаємо більше думати. І ще справа в тому, що з роками з нами все менше речей стаються вперше. Але це не означає, що життя і кохання стають менш романтичними – вони романтичні, але по-іншому. Але очевидно, що кохання в 15 років ви переживаєте не так, як в 25 або 40 років. Кохання інше саме тому, що і ви інші, і якщо воно не таке неочікуване та спонтанне, це не означає, що воно менш романтичне чи сильне.
Алексей Першко 8 травня 2014


Avatar
Ім'я:
29 березня 2024

популярні Інтерв'ю


Сестри Перрон: Як вижити в будинку із привидами Сестри Перрон: Як вижити в будинку із привидами

Андреа і Сінтія Перрон - старша і одна з молодших сестер, яким довелося виживати в справжньому будинку з привидами. Саме їх історія лежить...

24 липня 2013 51872
Юрій Рудий: Моє кіно - для українок
ексклюзив
Юрій Рудий: Моє кіно - для українок

Як і варто було припускати, в Україні кіно знімається не тільки за державної підтримки. Знаходяться і сміливці, які ризикують вкладати у...

10 жовтня 2019 48552
 Ілля Гладштейн: Кіно42 - новий будинок кіно
ексклюзив
Ілля Гладштейн: Кіно42 - новий будинок кіно

Дізнавшись про те, що в Києві в найближчому часі відкривається новий артхаузний кінотеатр «Кіно42», кореспондент порталу Kino-teatr.ua...

29 листопада 2019 48181
Ноемі Мерлан: Головне - акторська магія
ексклюзив
Ноемі Мерлан: Головне - акторська магія

6 лютого на екрани України виходить один з найпомітніших французьких фільмів року - стрічка Селіни Сьямми «Портрет дівчини в огні». Будучи...

30 січня 2020 47497
Ніколас Елліотт: «Астенічний синдром» - шедевр
ексклюзив
Ніколас Елліотт: «Астенічний синдром» - шедевр

Бесіда з кінокритиком та відбірником Міжнародного кінофестивалю в Локарно Ніколасом Елліотом про минуле та майбутнє українського кіно і...

20 серпня 2019 47002