Увійти через
facebook
 

Про те, як із трагікомедії зробити фільм жахів


Рецензія на фільм: Поховайте мене за пінтусом
Фільм Поховайте мене за пінтусом

Фільм вийшов моторошний, похмурий і песимістичний. Порушивши фабульні частини повісті, режисер поверхово окреслив описане у книзі життя 8-річного хлопчика і повністю змістив смислові акценти. Снєжкін втиснув життя головних героїв в один екранний день, викресливши з фільму важливі частини, які дозволяють зрозуміти всю трагікомічність оповіді. Але справа не в цьому. Якщо після прочитання книги ви думали, що зрозуміли мету Санаєва, який написав начебто автобіографічну повість, то побачивши екранізацію, ви зміните свою думку. Адже фільм – це приклад того, як іронічний легкий вигляд стає важкою розповіддю про нестерпне життя маленького хлопчика. У фільмі прохання «похороните меня за плинтусом» із виразного експресивного засобу перетворилося у єдину мету маленького героя. Однобокий показ приреченості й зламаності маленького Саші Савельєва та знущань бабусі-монстра знищив іронію і гумор, на які «купилися» усі читачі книги. Екранний варіант повісті повністю «чорний», хоча насправді не все було так сумно. Зникла родзинка – «сміх крізь сльози», місце якої посів жалісливо-пригнічений осад. А мета у Санаєва, який писав свій автобіографічний твір, була зовсім інша.

По-перше, важливим є те, що книга не є повністю автобіографічною. Вона містить елементи вигадки, а отже, у реальності, за словами самого Санаєва, не все було так сумно. Тому смішно читати незадоволені відгуки читачів, мовляв, як можна показувати публіці власні скелети у шафі. Тим паче, якщо ці скелети висять у шафі відомої акторської родини: Всеволода Санаєва, його доньки Олени Санаєвої та її чоловіка Ролана Бикова. Ще більш смішно читати відгуки на кшталт «У книзі зображено типову родину. Таких тисячі було, є і буде. Вражає повний документалізм розповіді», тобто бабусі-монстри – це звична справа для кожної дитини. Не варто сприймати все надто буквально. Автобіографічність повісті полягає у тому, що Павло Санаєв і справді до одинадцяти років жив із бабою та дідом, які надміру опікали хлопчика своєю гіперактивною любов'ю. «На вулицю не виходь, не пітній, не чіпай нічого руками, одягай дві шапки». Колоритна мова бабусі Ніни із «Похороните меня за плинтусом» також запозичена з дитинства Санаєва. Інколи йому годинами доводилося слухати віртуозні бабині прокльони і вислови, яких хлопчик на той час не розумів. Навряд чи вона щиро бажала смерті онука, чи хотіла, щоб він згнив зсередини чи його з'їли черв'яки. У колоритних прокльонах і нецензурній лайці – весь шарм «бабоньки». Так вона виявляє свою любов і опіку. Бо інакше не вміє! Любов, яка просочується крізь вихор слів «уродик, змееныш, дрянь, сволочь», вражає своєю трагікомічністю.

По-друге, сам Санаєв визначав своє дитинство як комедію абсурду. У книзі ця тональність зберігається аж до останнього рядка, де ховають бабусю. Працюючи над повістю, Санаєв розумів, які прийоми варто використати, щоб описати своє дитинство очима восьмирічного хлопчика. Не дарма розповідь у творі ведеться від першої особи. Як на мене, «Похороните меня за плинтусом» аж ніяк не «погляд дорослої людини на своє дитинство». Це спогади, які закарбувалися у пам'яті, і виринули у формі іронічної оповіді про слабкодухого діда, матір-гульвісу, її пришелепуватого коханця і бабусю-тирана. Це не спроба створити портрет радянської епохи і типізувати сотні радянських родин, не розповідь про трагічне життя обездоленого хлопчика, і не притча з прихованим змістом про те, як не треба виховувати власних дітей, і тим паче не «попередження наступним епохам». «Похороните меня за плинтусом» – це розповідь про те, яким життя видається у дитинстві, коли все круг тебе є більш об'ємним і виразним. Звідси неповторний шарм бабусиних матюків, шалена радість від маминих подарунків і жах перед страшною карою за маленькі провинності. Це дитинство, у якому кожен може впізнати себе. І окремі риси «бабоньки» із повісті також видаються до болю знайомими.

По-третє, у книзі є надзвичайно сильні моменти, у яких виявляється любов «жорстокої» бабусі до свого онука. Вони в екранізацію фільму чомусь не ввійшли. У книзі Павла Санаєва гармонічно співіснують любов і ненависть, жах та іронія, сміх і сльози. Саме цей вихор почуттів, які відчуваєш після прочитання твору, вже другий десяток років приваблює мільйони читачів. Не дарма, книга витримала вже близько двадцяти перевидань і вважається «прекрасним зразком сучасної літератури».

Легкий доступний виклад, ненав'язливі жарти і правильне емоційно-смислове навантаження – ось, що характеризує повість Павла Санаєва. Екранна версія від слова трагікомічність залишила тільки частину «трагі». Тим, хто читав книгу, для порівняння варто подивитися стрічку. Тим же, хто не знає оригінального тексту, фільм видасться черговим яскравим прикладом людської жорстокості і несправедливості. Думаю, сам Санаєв не був би в захваті від такого трактування свого «абсурдного дитинства»…

1
Juli89 26 лютого 2011
Like

Ім’я:
17 жовтня 2019
Ваш коментар

Інші рецензії автора


Ілюзія документалізму?!. Made in Ukraine. Ілюзія документалізму?!. Made in Ukraine.

Ажіотаж навколо фільму Сергія Лозниці «Счастье мое», який останніми місяцями здійняли ЗМІ, цілком виправданий, адже не щодня...

02 січня 2011
Любителям садомазохізму присвячується… Любителям садомазохізму присвячується…

«Пила-7» всього за один уїк-енд стала лідером американського прокату. Книга рекордів Гінесса також не залишилася осторонь...

01 листопада 2010