Госфорд Парк (2001)

Так чи інакше, українська прем’єра фільму, який у 2002 році отримав 7 номінацій на «Оскар» Американської кіноакадемії (більше номінацій отримали лише “Володар кілець” (13), “Мулен Руж” та “Ігри розуму” - по 8), нагороду Національного товариства кінокритиків США, став номінантом численних європейських кінофестивалів, відбулася - і вартує більш детального опису. (Нагадаємо, що світова прем’єра стрічки пройшла на лондонському кінофестивалі 7 листопада 2001 року). Невдячною справою була б спроба визначити жанр цього незвичайного фільму. Це водночас і життєва драма кількох поколінь, і детектив з подвійним вбивством, і пародія на класичний англійський кримінальний роман у стилі Агати Крісті; це також історія про самотність у цинічному світі аристократів, і барвисте полотно соціальних устоїв та міжкласових відносин у величній імперії, що знаходиться за крок до занепаду. 76-річний метр кіно, режисер “Госфорд-парку” Роберт ОЛТМАН, який займається режисурою з 1951 року, розглядає створення картини, як складний, багаторівневий, повний нюансів процес - і саме тому переконаний, що під час першого перегляду неможливо осягнути всі особливості й переваги кіновиробництва. Події в кінострічці відбуваються в листопаді 1932 року в старовинному англійському маєтку, куди на запрошення сера Уільяма Маккорлда (Майкл ГЕМБОН) та його дружини Сільвії (Крістін СКОТ-ТОМАС) збирається на уїкенд ціла купа поважних гостей: стара графиня (за виконання ролі якої Мегі СМІТ отримала номінацію на “Оскар”), герой Першої світової війни (Том ХОЛЛАНДЕР), британський кіноідол Айвор Новелло (Джеремі НОРТХЕМ) американський кінорежисер та інші представники “вищого світу” в супроводі численних слуг, ролі яких не менш блискуче виконали кращі англійські театральні актори (за роль служниці Хелен МІРРЕН також отримала номінацію на “Оскар”). “Головний інгредієнт кіно - це актори”, - говорить ОЛТМАН в інтерв’ю The New York Times, - “Актори - головний елемент, вони фарба, животворний пігмент кіно. Вони взаємодіють один з одним, внаслідок чого виникає щось на зразок хімічної реакції, і картина розквітає усіма кольорами”. Майже всі події відбуваються в одному будинку, ошатність і оздоблення якого вражає (варто нагадати, що фільм також отримав номінації на “Оскар” за кращі костюми та роботу художника). Майже всі герої постійно знаходяться в полі зору глядача, однак комусь-таки вдається вислизнути й встромити срібний ніж у серце “гостинного” господаря маєтку. Підозрюваних нібито немає, хоча, якщо розібратися... всі могли це зробити, оскільки під маскою ввічливості та показної британської стриманості, яку дружно одягли як пани, так і слуги, ховаються пристрасті та неприязнь до вбитого. Всі зйомки проходили в Лондоні та його передмісті, оскільки американський режисер був непохитний у переконанні, що в США таку стрічку зняти буде просто неможливо. Бюджет фільму склав скромні за голлівудськими мірками 13 мільйонів доларів. Характерною рисою цього кінотвору є також відсутність головного героя в традиційному розумінні - принаймні, дюжина персонажів з повним правом могли претендувати на це звання. Режисер намагається розповісти глядачеві не конкретну історію, де є початок і логічне завершення, а намалювати багатопланове живописне полотно, що складається з десятка таких історій (недарма сценарист фільму Джуліан ФЕЛЛОУЗ отримав за нього “Оскара”). Чого вартий лишень обід, де 12 осіб ведуть 6 окремих розмов! По черзі, протягом невеликого проміжку часу, на передній план виходять абсолютно всі, хто задіяний у стрічці, і кожен є недругорядним, оскільки розкриває свою індивідуальність, додає свою фарбу, завдяки чому й виходить складна, проте напрочуд гармонійна мозаїка. Мозаїка, яку режисер пропонує глядачеві «власноруч» скласти з уривків фраз, недомовок, натяків, і навіть поглядів, розшифрувавши півторагодинну розповідь із дюжиною паралельних сюжетних ліній про долі двох десятків осіб, кожна з яких змальована кількома мазками, але ж рукою майстра - і цього вже досить, щоб вдихнути в образ життя. ОЛТМАНУ подобається порівнювати гарне кіно з живописом, а “Госфорд-парк” - це фільм, який варто переглядати і двічи, і тричи, знаходячи все нові й нові напівтони, які не вдалося вловити з першого разу. Адже, як зазначає сам режисер: “Перший раз ти дивишся з точки зору “що трапилось”, другий - “як трапилось”. Ти зазираєш у потаємні закуточки фільму й помічаєш прихований зміст у тому, що здавалося таким очевидним. По суті, ти дивишся зовсім іншу картину. Адже нікому не прийде у голову думка, сказати: “Я вже це бачив”, коли тебе запрошують подивитись картину Рембрандта”.

Любов БОГДАНОВА, УНІАН