Уникальный конкурс

И уже дома, скрутившись клубочком в мягком кресле, Алиса поняла. Каким-то чудесным образом она стала кошкой, а ее хозяйкой была ее собственная мама...тько очень молодая, еще совсем девчушка...
Странно, немного страшно, но очень интересно, что же произойдет со мной здесь, в какие приключения меня втянет кошачье любопытство?...
...продолжение следует ;)

Как только Алиса заглянула в нору, мир обернулся. Вначале было темно, она нащупала стену, стена была влажная и скользкая. Сделав шаг вперед, не почувствовала под собой пола, упала и начала стремительно скользить куда-то вниз. На секунду от страха Алиса зажмурила глаза, завижла так, что сама пришла в удивление. "Хм...я раньше никогда не издавала таких звуков" мгновенно пронеслось у нее в голове. И как только она поняла, что вместо визга она издает дикое, животное шипение, отрыла глаза. На самом деле визг издавали тормозные колодки машины красного цвета. Автомобиль затормозил в миллиметре от носа пушистой мордочки.
"Ааааа...что происходит???"- Алиса в панике оглядывалась уже из близлежащих кустов, в
которые она попала в два прыжка - "Где я!?"
Не в силах удержать свой хвост - "ХВОСТ!! Откуда у меня вхост!!!" - Пушистый черного цвета хвост извивался как змея."О, господи! Я кошка! Самая настоящая кошка!!!"
Немного вдалеке послышался хлопок закрывающейся двери. "Алиска, Алисочка, лапочка моя,  кис кис кис, иди ко мне, моя девочка!"  До боли знакомый голос немного успокоил испуганную кошку.
Рыжеволосая девушка с карими, очень добрыми глазами, тоже испуганными, протянула руки. Сопротивляться Алисе не хотелось. Девушка взяла кошку на руки и тихонько запричитала "Что ж, глупая, кидаешься под колеса, Алиска? Я так перепугалась! "
Алиса зажмурила зеленые глаза и замурчала, она была в руках своей мамы, родной нежной мамы. Она поняла, что в безопасности ее любят  о ней заботятся.

Далі, Аліса дійшла до річки розпарованих шкарпеток, які пливуть до гірського озера на нерест, сподіваючись знайти собі пару. Адже різні люди купують собі шкарпетки однакового фасону, і часто гублять по одній з них, і таким чином з двох роз’єднаних пар може вийти одна нова пара.
Там же в горах живе правитель цього краю, він керує великою установою, яка допомагає речам повернутися до їхніх власників. Дуже рідко, але це вдається. Люди тоді натрапляють на свої речі у таких місцях, де й не сподівалися їх знайти. Аліса зустрічається з правителем і виявляється, що установа не працює, бо правитель «розгубив усі клепки» і тепер лиш те і робить, що вигадує різні закони й накази.
Звідти Аліса мандрує й мандрує, натрапляючи на нові дивовижі світу загублених речей, але врешті решт, її подорож закінчується.
А закінчується вона звісно ж чим? Правильно, моментом пробудження Аліси.

На мить сумління задумалося, тоді осяяло й запропонувало влаштувати невеличке чаювання прямо на вулиці. Воно винесло з будинку стіл та два стільці. Поки воно це робило, чайник вдома закипів і був винесений до гості. Тим часом інші мешканці селища також приходили знайомитися з Алісою, приймаючи її за чиєсь втрачене сумління. Кожен приносив із собою стілець  та чашку і підсідав до столу. Хтось приносив також різні смачні речі до чаю. Аліса помітила, що всім ставало місця за столом, хоча власник цього столика виносив його, легко охопивши двома руками. Коли сумління збагнули, що вона не одна з них, а справжнісінька дівчинка, то почали розпитувати її про все підряд і кожен, поставивши питання, відсьорбував чай, передаючи право спитати своєму сусідові. Аліса ж намагалася відповісти усім, про те, чи сумлінно вона вчиться, чи сумлінно вона допомагає батькам, чи сумлінно вона доглядає за собою. І весь час розповідала, так що й чаю не встигала торкнутися. Коли вона перепросила і сказала, що у неї пересохло в горлі від такої кількості питань і їй треба випити чаю перед тим як відповідати далі, усі гості раптом знітилися й усім зробилося совісно за таку свою нечемність перед гостею.
Після цього розмова вже не ладилася, всі мовчки допивали чай і потроху розходилися. Тож Аліса вирішила покинути селище і продовжити свою мандрівку Краєм загублених речей.

Його межа була позначена сумлінно зробленою кам’яною аркою, яка стояла сама по собі. В самому селищі всі будинки були прегарними, чепурними, наче з казки.. Аліса крокувала головною вулицею і на зустріч їй з одного будинку вийшло чиєсь сумління. Точніше, не вийшло, а виплило. Крізь стіну. Воно було напівпрозоре й ногами не торкалося землі. Собою воно нагадувало примару людини, яка його втратила. Широко та щиро посміхаючись, воно підійшло до Аліси й вони заговорили. Сумління перепросило, що не запрошує дівчинку до  себе в гості, оскільки всі будинки хоч і були зроблені на совість, проте не мали жодних дверей. Лише вікна. А такій милій юній леді не личить заходити в будинок через вікно.

Доки вони йшли, пташка розказала дівчинці, що дорога веде до дивовижного селища. Там живуть найдобріші та найчуйніші істоти. Але історія появи тут кожної з них ще сумніша, ніж у пташки. Коли власники цих істот втрачали їх, то ставали черствими, жорстокими й злими. Істоти ж містили в собі всі протилежні якості й були без міри добрими, чутливими й послужливими. Селище, до якого прямувала Аліса, було пристановищем загублених сумлінь. Тут схопився вітер і поніс пташку геть від Аліси. Вона лише встигла почути пташине пригнічене бурмотіння: «Ну от, знову». І в цю мить Аліса підійшла до прегарного селища.

Аліса недовго йшла сама, її невдовзі наздогнала строката паперова пташка, яка не без гордості розповіла дівчинці, що колись її змайстрував один хлопчик, з любов’ю розфарбував і довго-довго тішився нею і захоплено показував свій виріб усім в домі. І всі його хвалили а пташку дуже хвалили, казали, яка вона гарна і чепурна. Та коли хлопчик вирішив її запустити політати, здійнявся вітер а пташку занесло на високе дерево. Довго хлопчик видивлявся її там, але крізь густоту листя ніяк не міг її побачити. Залізти теж не міг. І вже коли почало сутеніти він зі слізьми на очах пішов додому. А пташка розпачливо дивилася йому вслід. Так вона опинилася тут, і ніколи більше не була щаслива. Лише з сумом згадувала, як же добре їй було у хлопчика вдома. Аліса співчутливо її вислухала, їй було справді шкода пташку.

Ведмедик провів Алісу через гущу сплячих мешканців цього Краю. Вони вийшли на запилюжену польову дорогу і  певний час без поспіху нею рухалися. Ведмедик розповідав дівчинці дивовижні історії втрати тих чи інших речей, які потрапили сюди. Так вони прийшли до роздоріжжя й зупинилися. Аліса чекала, що Ведмедик поведе її далі, однією з трьох доріг, які вели від перехрестя. Але він сказав, що не знає куди йти, бо дороговказ десь загубився. І всі, хто йде кудись цілеспрямовано й обирає звідси ту чи іншу  дорогу, обов’язково прийде не в те місце, куди йшов. Тому до своєї мети від цього перехрестя можуть дійти лише ті, хто нікуди не йде. Алісу це не збентежило, бо їй усе було цікаво, і куди б її не привела дорога, вона буде задоволена. Тож, вона скористалася своєю улюбленою лічилкою, аби обрати шлях і пішла далі, а Ведмедик усе ще спантеличено й напружено думав, куди ж йому піти.

І опинилася у зовсім новому місці. Кулька знову була як і раніше маленька (Тобто Аліса знову стала великою).  Дівчинка сховала її до кишеньки фартуха і почала міркувати, куди ж це вона потрапила. На перший погляд місце здалося дуже захаращеним, усюди лежали купи найрізноманітніших речей. Тут були парасольки, носовички, паски, монетки, окуляри, дитячі іграшки, від малюсіньких олов’яних солдатиків до триколісних велосипедів, були тут і дорослі велосипеди, а ще дзеркальця, виделки, ложки, ножі, альбоми фотографій, книжки, були перуки, сумочки і сумки, папки. Але найбільше було самотніх шкарпеток без пари. Усіх речей було настільки багато, що й підлоги за ними не видно. Тут до Аліси хтось підійшов. Вона побачила, що це іграшковий ведмедик, якого вона загубила ще кілька років тому. Він їй пояснив, що і він, і решта речей довкола опинилися тут, коли їх загубили. Всі, хто сюди прибували, ставали мешканцями цього краю, справжня назва якого теж десь загубилася, тому всі звали його Край загублених речей. І лежать ці речі не в гармидері, а просто потомилися, бо незадовго до Алісиної появи були танці. Тепер усі сплять.

Одного зимового дня, коли на вулицю зовсім не хотілося виходити, коли снігу ще не було, все заливав неприємний дрібний дощик, Аліса сиділа у себе в кімнаті й знуджено гралася купкою різнобарвних скляних кульок. Одна з кульок закотилася під ліжко. Аліса полізла за нею, але не побачила її там. Вона повністю залізла під ліжко й узялася ретельно шукати зниклу кульку. Раптом, вона побачила, що одна з дощок підлоги розхитана, Аліса взялася за неї і та легко відійшла. Дівчинка зазирнула в порожнину під підлогою, яка виявилася досить глибокою, і побачила там кульку. Вона простягнула руку, щоб дістати її. Але коли вона взяла, то Алісі здалося, ніби кулька росте, та наступної мити дівчинка зрозуміла, що це вона сама зменшується і, тримаючись за кульку, вона меншала, доки не опинилася під підлогою і не стала розміром заледве більше від тієї кульки. Аліса з цікавістю роззирнулася довкола і побачила, що з одного боку порожнина не обмежується і її продовження зникає у пітьмі. Ні з того, ні з сього кулька схопилася і покотилася прямо туди. Аліса, не вагаючись ні миті, прослідувала за кулькою і певний час ішла у пітьмі, слухаючи куди котиться кулька.