Уже бачили.
Людина й океан - скільки існує історій про незаплановане зіткнення цієї в усьому нерівної пари. У подібних сутичках, здавалося б, переможець давно визначений, але трапляється часом, що й людина бере верх над стихією, проявляючи невимовну силу волі, розум, спритність і до банальності просте бажання - жити. Темі Олдхем - одна з тих, хто пройшов цей нелегкий шлях до спасіння, про який вона спочатку розповіла в своїй книзі «Red Sky in Mourning», а тепер стала героїнею і нового масштабного творіння Бальтасара Кормакура. Що ж, її особиста історія і справді така, що заслуговує всесвітнього розголошення.
Режисер цього фільму безсумнівно вміє показувати людину наодинці з недружньою природою, і, треба зізнатися, робить він це красиво, та визначальне слово, яке можна застосувати до характеристики всіх робіт Кормакура, це «недостатньо». Виникає враження, що він бачить історію, але не відчуває її, знімає першокласних акторів, але не наповнює їх необхідними відомостями для драми, знає все про візуальну частину кінематографа, але забуває про його нутро. Дивлячись його фільми, глядач безперешкодно може зануритися в океан або підкорити гору, може розчинитися в гарній картинці, але дивлячись ті ж фільми, глядач вкрай рідко співпереживає і переймається. Таким був «Еверест», таким став «У полоні стихії» - фільмом в якісній обгортці, якому бракує зовсім крихітної, але життєво необхідної складової в начинці для того, щоб стати хітом у своєму роді.
Знімати прохідні фільми - це гріх. Але зняти досить-таки прохідний фільм, тримаючи при цьому поруч справжню Темі Олдхем, яка весь час шепоче поради та підказки - подвійний гріх. «У полоні стихії» має невеликий хронометраж, завдяки якому кіно не набридне і не втомить глядача, але він не достатній для того, щоб розкрити історію повністю. Тому, коли на екрані з'являються титри, на думку приходить неминуче питання: невже це все, що можна було показати про жінку, яка провела сорок днів в океані наодинці? Ніяких індивідуальних труднощів, новизни або дій, які були б притаманні тільки їй, тут немає. Кіно спокійно, рівно і шаблонно гойдається на хвилях океану, як і Шейлін Вудлі, гойдаючись, їсть, лежить, грає на гітарі, час від часу плаче і бачить галюцинації. Внаслідок чого вийшло щось гірше, ніж «Життя Пі», і навіть близько не «Ізгой», а просто «У полоні стихії» - щось миле, літнє, злегка сумне і красиве.
А дивитися це кіно, звичайно, варто заради Шейлін Вудлі, яка бореться сама з океаном, заради чудових кадрів від Роберта Річардсона, володаря трьох Оскарів за операторську роботу, заради приємного проведення часу, і якщо ви просто любите кіно. Під нього моментами можна посміхнутися, іноді засумувати і можна вічно гадати, чому в кохання Джека і Роуз, які за кілька днів встигли познайомитися, закохатися, врятувати і втратити один одного, безсумнівно віриш, а в Річарда і Темі - не зовсім? Може, «У полоні стихії» і не прагнув стати новим шедевром, у чому деякі його звинувачують, а знятий як звичайний фільм, який ні на що не претендує.. Просто деяке кіно створено для вічності, а деяке тільки для приємного перегляду. От і все. Справжня Темі Олдхем залишилась задоволеною результатом, тож задовільняймося і ми.
