Up in the air

Почну, напевно, із крамоли. Молодого канадського режисера Алана Рейтмана мені в певній мірі хочеться порівняти із Тарантіно. Обидва у своїй творчості намагаються провокувати (а якщо повезе – то і шокувати) публіку. Квентін досягає цього пересиченою епатажністю форми і, що головне, змісту, своїх «творінь». У Рейтмана це виходить не так ефектно, та й нішу собі він вибрав набагато скромнішу. Якщо б він просто знімав соціальну сатиру, то, можливо, і нічим не вирізнявся на тлі своїх колег. Потрібна була фішка. І він її знайшов. Там, де дев’ять режисерів із десяти зняли б надривну драму, він знімає комедію і романтику. Провокаційно? Достатньо, аби ним зацікавилися критики. Підтвердженням успішності вибраного курсу стала номінація «Джуно» на найкращий фільм. Пам’ятаю, коли я вперше переглянув цей фільм (а це було моє знайомство із Рейтманом), у голові відклалося пару стандартних фраз типу «ще один фільм про дивакуватих американців». Напевно, піонери впровадження політкоректності в кіно мали благі наміри, але навряд чи хтось із них уявляв що їх ідеї трансформуються у «шось такє». Потім на мене чекала більш рання стрічка режисера «Тут курять». І от тепер «В небо». Скажу чесно, таким темпом ще два-три фільми, я переймуся проблемами америкосів, як своїми власними. )))

Але давайте повернемося до «Неба». Не скажу що шедевр, але нарешті перший у списку, який дійсно зачепив. Чому? Фабула. Не читав першоджерела, тому важко судити про безпосередній вклад самих сценаристів, але результат вийшов просто чудовим. Сценарій, безсумнівно, головний козир фільму, і потихеньку вже починає збирати свої нагороди. Доволі показовим тут є факт, що роман Кірна був опублікований ще в далекому 2001р, а сценарій був готовий ще 6 років назад. Заради справедливості слід відзначити і ложку дьогтю, якою виявилася «любовна» лінія, якщо її так можна назвати.

Вибір Клуні на роль головного героя – в десятку. Навіть важко уявити, хто б міг підійти більш вдало. Особливо багато від нього не вимагалося: грати так, як він грає у переважній більшості своїх фільмів, тобто ніяк. На додаток, затяте холостяцьке кредо в житті зіграло на «ефект присутності». Багато епізодичних ролей виконали непрофесійні актори, які безпосередньо стали жертвою масових скорочень у Штатах. В такому підході були свої переваги і недоліки, але в цілому сподобалося.

Із інших плюсів картини слід відзначити просто блискучий діалог із Сіммонсом-батьком. Дуже сподобалася сцена візиту Райана до Алекс і фінальна сцена в аеропорту.

            Бажаю приємного перегляду!

П.С. На цьому все, пішов переглядати чергову серію «Офісу».