50 відтінків синього
У далекому 2000-му році «Люди-Ікс» Браяна Сінгера почали нову еру для комікс-екранізацій. Першу діалогію дехто досі вважає найкращими фільмами у жанрі. Саме тут почав свій зірковий шлях Х’ю Джекман, саме тут супергерої почали піднімати проблеми суспільного неприйняття, ксенофобії, самотності (не нагадує центральний конфлікт головних фільмів від DC та Marvel у цьому році?) , саме тут у світі костюмів із спандексу з’явився бруд, депресії та комплекси. Так як смерть Гвен Стейсі почала бронзову еру для коміксів, Люди-Ікс почали золоту еру для комікс-екранізацій. З того часу пройшло 16 років і з законодавців моди мутанти багато в чому перетворилися на наслідувачів.
З одного боку Браян Сінгер став сміливішим. Якщо у нульових всі персонажі носили лише строгі чорні костюми та непроникні драматичні маски, то сьогодні досить подивитися на Олівію Манн чи послухати Евана Пітерса, щоб зрозуміти як багато дозволяють собі мутанти. Такий підхід значно освіжає франчайз, чого варта нова «Сцена з Ртутю», яка при зміні музики спокійно могла б стати сценою з індійського фільму, чи вербовки Янгола, де невистачає хіба що розбитої об сцену гітари. Проте інколи гіперболізованість все ж заважає: у мультяшному шоломові драматичне обличчя Фассбендера викликає більше іронії, ніж співчуття, а постійне кривляння Ртуті просто забирає в нього можливість бути повноцінним персонажем. Загалом же стильна приземленість оригіналу та квазі-реалізм «Першого класу» з кінцями поступається місцем розвеселому атракціону, що хоче бути серйозним, проте немовби оглядається на глядача, і з острахом перед втратою аудиторії, жартує та знищує світові пам’ятки як і личить триквелові блокбастеру.
Хоча навряд чи «Апокаліпсис» можна назвати заключною частиною трилогії. Звісно тут є мінімальний, необхідний для триквелу набір: флешбеки, абсолютне зло, повернення старих героїв. Проте фільм вводить настільки багато нових персонажів і створює підмостки для продовження їх ліній, що після фільму відчуття завершеності у вас точно не виникне. Якщо шість років тому «першим класом» були Містік, Хавок, Звір та самі Магніто й Професор Ікс, то сьогодні вони досвідченні оперативники, що стали прикладами й вчителями для ще новішого класу – юних Циклопа, Джини Грей та Найткроулера.
І юні надії відверто губляться на тлі народних зірок. Якщо вас дратував Скот Самерс Марсдена, бо він постійно склиглив та не відповідав критеріям лідера команди, наврядчи вас задовольнить і Шерідан, що додав до «обожнюваних» вад персонажа ще й підліткові проблеми. Якщо ви чекали на достойну Джину Грей, що втілить на екрані молоду та сильну Фамке Янсен, то на вас чекає ще одне кастингове розчарування: невпевнена гра від Софії Тьорнер, яка реалістично грає лише обожнювання Лоуренс (акторки, не персонажа). Із другорядним складом ще гірше. Навіщо було постити сотні відео з Олівією Манн та катаною, якщо у фільмі відбувається всього лише один(!) замах. Юний янгол махає крилами частіше, проте кількість його реплік так само можна порахувати на кігтях Росомахи. Звісно, вони обоє отримують певний сетап для подальших появ та навіть потенційного розкриття образів, от тільки не змушують на нього чекати. Зате Мойра знову з нами! Ах, ви не пам’ятаєте, хто така Мойра? Вона, насправді, теж. Але це вже маленький спойлер. Впливу на сюжет персонаж Бірн не має, а вся її роль, здається, зводиться до емоційних реакцій на події в кадрі. На випадок, якщо в залі при перегляді буде тихо.
Сумна історія сталася тут і з Росомахою. Сцена з ним настільки явно додана після основних зйомок і настільки мало додає до сюжету (навіть особистого сюжету Логана!), що я хотів би.. щоб її не було. У фільм тривалістю дві з половиною години вона не привносить нічого важливого чи хоча б захоплюючого, а самого Джекмана там всього секунд п’ятнадцять.
Що ж до інших героїв – сценаристи чинять із своїми дітищами грубо й максимально ліниво – всі кого немає у цьому фільмі мертві. Просто померли за загадкових обставин десь у ті двадцять років, які зовсім не позначилися на зовнішності Людей-Ікс.
Саме так, між «Першим класом» та «Апокаліпсисом» минуло вже два десятиріччя. Бажаючи якомога швидше дібратися до сучасності, кожна наступна частина нової трилогії робить десятирічний стрибок, в результаті більшості героїв вже має бути за сорок, хоча виглядають вони й досі на двадцять. Крім того, події старої та нової трилогій починають перекритивати одна одну, скасовуючи цілі сюжетні лінії і навіть фільми (вибач, «Росомаха: Початок», але ти більше не канон), через що вся сюжетна цінність першої трилогії нівелюється й для розуміння місцевого всесвіту її взагалі краще не дивитися, інакше просто заплутаєтеся.
Сюжетні біди тут не лише в хронології. Говорити про мотивацію героїв чи мультяшну злість (та вигляд) головного злодія сенсу немає. Вони очевидно навіть не повинні були бути серйозними. Крім, звісно, Фассбендера. Майкл грає драму так, що всілякі Бетмени зі своїми Мартами можуть лише тихенько нотувати «як треба». Справжня проблема фільму – це те, що в ньому надто багато dues ex machine, адже щоб битися з Богом, Людям-Ікс знадобилися власні Боги, хоча б сюжетні. Всемогутній Апокаліпсис, невідомість сили якого легко виправдовує все, що необхідно сценаристам. Всемогутній Професор, що заміняє собою Інтернет та пульт керування всіма на землі. Всемогутній Магніто, що здатен влаштувати кінець світу у будь-який зручний для себе (та звісно режисера) час. Всемогутній Ртуть, протидіяти якому неможливо фізично. І всемогутня Джин Грей, яка за задумкою сценаристів, могла б самостійно знищити чотирьох попередніх персонажів, пережартувати Дедпула, підняти молот Тора й зняти хороший фільм про Супермена. От тільки сили не контролює, поки це не стане потрібно. З такою кількістю game changer’ів єдиним серйозним противником для Людей-Ікс можуть стати лише самі Люди-Ікс (бачили, більше не хочемо) та фанати, які просто не відчуватимуть емоційного зв’язку з персонажами, що наче в старих аніме отримують удари рівно до того моменту, поки музика не змінюється, а сеанс не підходить до завершення.
Оскільки перед нами літній блокбастер, не можна обійти стороною візуал. Він у Сінгера традиційно креативний та… бідно втілений. Одразу видно, що фільм Марвел. Вступні титри – найкращі за всю історію франчайзу, а можливо й супергероїки, нехай пробачить мене Сем Реймі. Ідеї з тим, як Апокаліпсис, Джин чи Магніто використовують свої сили прекрасні. От тільки це добре виглядає в уяві режисера, але не в руках майстрів CGI. Фінальному Апокаліпсису не вистачає декількох сеансів рендерингу, металевим детялам, якими кидається магніто – різноманіття, а декораціям насиченості. Вся фінальна битва відбувається на території, що за розміром не перевищує вашу квартиру, а навколо неї – гола пустеля та пару пінопластових стін. Грим у персонажів теж кульгає: із чотирьох синіх героїв впевнено виглядають лише Містік та Найткроулер, у Звіра традиційно лялькове волосся, а Апокаліпсис ховається за накладним обличчям. Окремо хочеться сказати лише про жорстокість. Я не знаю, кому й скільки заплатила FOX, щоб отримати 13+ за цей фільм. Тут розривають шиї, розрізають горла, скручують людей у баранячий ріг (буквально!), занурюють їх у бетон заживо й просто здирають шкіру. Все це крупним планом, під настрій у слоу-моу. Здається, Дедпул вплинув на рішучість студії більше, ніж здавалося на перший погляд.
Цей фільм – хороша розвага для тих, хто готовий прийняти певні умовності супергероїки в обмін на дві з половиною години цікавого екшену, хорошого гумору та яскравих титульних персонажів. Якщо ви один з таких людей – сміливо йдіть і бажано в хороший кінотеатр, адже перше враження від нової сцени з Ртутю у вас буде лише раз.