Wars don't care about your feelings!
Ми бачимо запис президентом Сполучених Штатів промови, в якій він хвалиться про низку перемог над віроломними сепаратистами, які ненавидять все, що свято для пересічного американця. В сцену невдовзі вторгаються кадри заворушень на вулицях, контрастуючи з упевненістю заяв голови держави. Президент бреше. На святе посягнув він сам, здійснивши неконституційне захоплення влади, повсталі проти нього — спільні сили Каліфорнії і Техасу — не такі вже й віроломні, а бої з ними він не виграв, а програв.
На вечірці для працівників преси два журналісти — Лі, що колись прославилася висвітленням «різанини антифа», але відтоді світ і робота залишили її майже без світла в очах, зате з колами під ними (Кірстен Данст), і веселун Джоел (Ваґнер Моура) — заявляють про бажання поїхати до Вашингтона і взяти інтерв’ю в президента. Ветеран професії Семмі, що тепер ледве перебувається в «залишках Нью-Йорк Таймз» (Стівена Мак-Кінлі Гендерсон), докидає пораду, як їхати безпечніше (доведеться зробити гак), і невдовзі опиняється залученим у подорож. Останньою до машини, на горе Лі, застрибує молода аматорка з плівковим Nikon-ом Джессі, з якою Лі вже зустрічалася на вечірці, і раніше, на сцені міського неспокою, де помогла салазі вчасно пригнутися під час розриву бомби неподалік.
«Яка роль журналіста у військовому конфлікті і в яких випадках він може чи має дозволити собі не бути відстороненим від об’єкту репортажу?», «Чи втримається хоч одна з фракцій у громадянському конфлікті, від безглуздого насилля?» і «Чи можна добре прожити в маркітній Америці майбутнього без канадських доларів?» — ці та інші питання постануть перед персонажами протягом їхньої історичної поїздки у фільмі «Повстання штатів».
Чи, принаймні, ці питання можна буде вчитати у фільм, який, не зважаючи на явний намір подіяти дуже прямо — оглушити, ошелешити, налякати — на глядача окремими сценами, в решті своєї канви чомусь намагається несамовито чіплятися до артгаузних моральних неоднозначностей із сюжетними недоокресленостями, а також, перефразовуючи сказане колись Вітом Стіллманом у інтерв’ю, «викривленого уявлення про те, наскільки кіно візуальний вид мистецтва».
З трьох запропонованих вище питань, найоднозначніше і найсильніше, мабуть, фільмом підіймається те, що стосується насилля. Саме час, певно, згадати всі жартівливі нападки і в недовірі підняті брови на несподіваність постульованого в фільмі союзу двох повсталих штатів. Які б внутрішньодієгетичні причини для партнерства Техаса і Каліфорнії б не викладав Ґарланд в інтерв’ю, навряд чи варто в пошуках пояснення відходити далеко від тривіального: здруживши штати з неподібними наразі політичними вподобаннями, він формально відв’язує розстановку сил в історії від актуальних учасників політичних баталій і гарантує кращі касові збори для своєї стрічки — нікому буде зациклитися на тому, як непоказно зображено їхній табір.
Не менш важливо, ніж із умовністю, змиритися і з неясністю декорацій стрічки. Чий гелікоптер посаджений тут і чому, а ким і, знову ж, з якої причини почавлені машини там на шосе, навіть якщо це раптом знають герої, ми так і не дізнаємося. І хай би як вона не вибішувала військових стратегів і тактиків у деяких із нас, ця атмосфера тотального розбрату, де весь час неясно хто, проти кого і у зв’язку із чим бореться, — схоже, за задумом режисера, має виглядати логічною — і жахливою — екстраполяцією надмірно поляризованого американського суспільства теперішнього.
Ставлячи за дужки, чи не працює фіксація на насильстві великою мірою розлученому з його ідеологічним контекстом на критику не так суспільної поляризації, як застосування зброї, а чи й взагалі будь-якої непокори самих по собі, треба визнати, що поступове занурення головних героїв у пекло — мабуть, найбільш успішно реалізована складова фільму. Фільм майстерно модулює демонстровані небезпеки від осяжних чи навіть частково знайомих його загальній американській аудиторії блимань електричного освітлення або конфліктів на людних вулицях міста, до більш екзотичної і чужої для неї загрози снайперів і інших людей з вогнепальною зброєю, поступово піднімаючи і градус небезпеки, яку ситуація несе безпосередньо для головних героїв. Екскурсія пеклом кульмінує наприкінці другої третини стрічки у використаній рекламними роликами сцені конфронтації з персонажем Джессі Племонса в пікселі. Сцена є найвищою точкою в фільмі, водночас найбільш влучно формулюючи в засліпленому подарованій йому автоматом владою психопатичному ксенофобі Клеммонса тип особистості, якого радикальна риторика найправдоподібніше штовхне до кровопролиття, і найбільше наближаючись до приголомшливого ефекту фільму «Іди і дивись», на який Ґарланд за власним зізнанням взорувався, коструюючи власну антивоєнну стрічку.
Відчутно менш успішний замах на рефлексію стосовно ролі журналістів у збройному конфлікті та етики їхньої професії. Хоч це не просто виявити, вбираючи гру вправних, хороше підібраних на чотири головні ролі акторів і їхні задумані афористичними репліки («— Ти знімеш мою смерть? — А ти як думаєш?»), але фільм врешті не спромагається не те що на чітке висловлювання про воєнну журналістику, а навіть на достатньо чітке окреслення її аспектів, щодо яких фільм волів би висловитись. Частково неясність висловлювання є продовженням неясності фільмової світобудови: як, врешті-решт, виміряти вплив на суспільство фільму, який реалістично здатне здійснити заповітне інтерв’ю з президентом, за таких підкреслено обмежених відомостей про саме суспільство? Частково ж неясність, певно, з’являється внаслідок темпераменту режисера. Уникаючи мелодрами і бокуючи від непопулярної в ці дні ґрунтовної експозиції, він виконує портрети героїв такими само бережливими штрихами, що і тло, то ж психологічне підґрунтя їхніх дій не набуває чіткості так само, як і геополітичне підґрунтя зображуваного конфлікту. Виходячи з залу можна однаково аргументовано вважати головних героїв як мучениками заради суспільного блага, так і корисливими роззявами, але це неоднозначність, що виникає не зі складного, вдумливого і різностороннього зображення ситуацій, а з категоричної відмови давати глядачу достатньо контексту.
Як для фільму, що поміщає журналістів у центр оповіді, «Повстання штатів» напрочуд послідовно сторониться драматизації конфілкту репортера між обов'язком неупередженого подання подій і особистими зацікавленнями. Хоч оригінальна назва фільму і перекладається буквально як «Громадянська війна», він вирішує триматися від теми братовбивства так далеко, як тільки може. З балачки Джессі з Лі, наприклад, виявляється, що сім’ї обох персонажок перебувають в стороні від конфлікту, роблячи вигляд, що нічого не відбувається. З тим самим успіхом, вони могли б бути перенесені в світ фільму з нашого за хвилини до початкових титрів. Так само неплодючою врешті виявляється і тема, чи може та чи повинен журналіст втручатися в події, які фіксує. Задана однією з ранніх сцен, де радикалізований працівник заправки позує перед об’єктивом персонажки Кейлі Спені поряд з катованими ним мародерами, яких пізніше вбиває за кадром за мовчазної згоди усіх присутніх, вона не знаходить якогось суттєвого розвитку, адже після цього єдині, кого журналістам випадає нагода порятувати — це їхні колеги і друзі, що сильно змінює моральний розрахунок.
Двоїста стратегія фільму — він водночас хоче чимдуж залякати тебе перспективою громадянської війни і ввічливо спонукати тебе поміркувати про журналістську професію — призводить до багатьох несподіваних зіставлень. Наприклад, зразу після страшної сцени, в якій Джессі заціпеніло колінкує на мушці автомата в метрах від ями з трупами, йдуть красиві, але беззмістовні кадри їзди лісом, в якому чомусь горить і іскриться дерево, пущені під сумовиту, але все одно маючу відсторонюючий ефект рок-музику. Фільм, звісно, не зобов’язаний бути лише чимось одним, і такий тональний поворот мав би виправдання, якби стрічка мала, що сказати, та оскільки не має, це стає кроком в нікуди, після якого фільм так і не оговтується. Подальші події, як би вони не вражали розмахом видовища, суттєво не додають нічого ні фільму як висловлюванню, ні фільму як досвіду.
В підсумку, розпливчатість світобудови помножена на артгаусну багатозначність результує в непрозорій абстракції, яка не говорить майже нічого, і яку можна рекомендувати для перегляду дуже небагатьом категоріям населення. Особливо легкодухий американець справді має можливість розглядіти у «Повстанні штатів» фільм-попередження, що спонукає його більш толерантно ставитися до протилежних точок зору. Фанат студії A24 як мінімум зрадіє вмінню його улюблениці ефективно використовувати великий виробничий бюджет. Більшість же українців побачить тільки неправдоподібний і порожній американський роуд-муві, що ніби знущально питає: «ну ви же не хочете как у хохлов?»
