Надії vs Плани
Дені Вільньов, як і завжди, тримає слово – він обіцяв, що друга частина «Дюни» буде не сиквелом, а саме продовженням частини першої: стрічка починається рівно в той самий момент, коли закінчилася попередня частина. Але варто зауважити, що навіть перша частина «Дюни» в порівнянні з другою виглядає як діорама, зроблена у взуттєвій коробці. Монументальність другої «Дюни» (у всіх її складових) – як би пафосно це не звучало – вражає уяву навіть досвідченого глядача.
Пол Атрід (Тімоте Шаламе) продовжує свою боротьбу з пророцтвом, втілення якого він відкидає всіма силами своєї душі. Але поки він ретельно робить всі ті кроки, які лише зміцнюють його культ у частині фріменів: приручає величезного піщаного хробака, удосконалює техніку пересування по пустелі і – принагідно – вчить фріменів найбільш ефективним способам боротьби з баронами Харконенами, які фанатично прагнуть знищення майбутнього мессії. На цьому шляху йому належить не тільки стати першим чоловіком, якому довелося випити Води Життя, але й зробити несподівані (для тих, хто не читав сагу Френка Герберта) генеалогічні відкриття. І все це неминуче призведе до фіналу, який натякає на необхідність зйомок третьої (і не лише) частини «Дюни».
Ось тільки без Вільньова це видається мало здійсненним (не доводилося читати про плани режисера продовжувати роботу над серією «Дюна») – важко собі уявити, хто ще має таке дивовижне вміння вибудовувати такі вивірені монументальні кадри на тлі з дивовижними роботами художника-постановника Патріса Верметта під фантастичні музичні ландшафти Ганса Циммера і вбудовувати в них чудовий акторський ансамбль, який поповнився парою-трійкою несподіваних персонажів першого ряду. Загалом надії, покладені на другу «Дюну» як рятівниці світового прокату, цілком виправдані.
