Ванильное небо (от Alive)

Так співпало, що перегляд відбувся у саме той проміжок часу, коли я читав новелу Мілана Кундери "Ідентичність". У головного героя як і у героя Круза була проблема з ідентифікацією своєї коханої. То вона, а то не вона, а то вона, але не та, а то та, але не вона. Так само, а може навіть і у тому ж порядку відбувається процес ідентифікації коханої у фільмі. Його супроводжує і вінчає ще один процес, який вже напряму стосується Девіда Реймса (Том Круз): коцнутий, чи не коцнутий, чи коцнутий не зовсім, чи зовсім не коцнутий. Це здається єдиний момент, який від кількості повторень та обігрування хоч і подовжує тривалість фільму, але починає здійснювати і протилежну дію - набридати. Так чи інакше "Ванільне небо" (про назву окремо) для мене міцно закріпилося десь у "Матриці"(Matrix) між "Бійцівський клубом" (Fight club) і "Грою"(Game), тобто досить виправдано високо.

Уявіть собі якою має бути задумка фільму щоб за чотири роки на нього був зроблений рімейк. Так іспанський фільм чилійця Алежандро Аменебара "Abre los ojos"(Відкрий свої очі) (ще один його фільм "Інші" - за участю Ніколь Кідман і при продюсуванні Тома Круза) отримав своє друге народження у руках режисера Камерона Кроу. "Ванільне небо" - ця назва задумувалась для попередньої стрічки Кроу - "Майже знамениті". Але вона досить нормально прижилась і до нового фільму, хіба що прийшлось приплести Моне (Monnet)(Як у анекдотичній дискотечній ситуації, яка трапилася з моїм товаришем: - Мені подобається Боно, Моне. - А Моне что поет?), видумати легенду і рихтанутирендернути небо. Цікавий факт, що Пенелопа Круз в обох фільмах (оригіналі і рімейку) зіграла одну і ту ж роль. Та ще й так, що отримала чи не найбагатійшого і найомріянішого жінками коханця (на довго?). Гра Круза заслуговує на особливу високу оцінку. Можливо і не було фраз на кшталт (Допоможи мені допомогти тобі) "Help me to help you" як у "Джеррі Макгвайр", але, як на мене, ця роль у "Ванільному небі" значно сильніша і виразніша ніж та, яка вивела у оскарівські номінанти у 1996 році. Пристойно виглядає і другий план: крейзанута (а може і ні?) гьорлфренд Камерон Діаз, а особливо психоаналітик Курт Рассел (якось надміру постарівший).

Не бачу особливої потреби переповідати сюжет фільму, він достатньо навернутий і нелінійний, щоб вміститися на обмеженому просторі за обмежений проміжок часу. Вистачить того, що "Ванільне небо" зуміло вміститися в рамки таких жанрів як "Кохання", "Драма", "Тріллер" та (як не дивно) "Фантастика". Дуже влучний і гармонійний саундтрек, у ньому такі "монстри" як U2, REM, Radiohead, Пол Макартні, Шінед О'Коннор, Джоан Озборн.

Приємно, що інтимна лінія фільму містила щось таке, чого не вистачало "спеціалізованим" фільмам типу "Милий Листопад" чи "Осінь в Нью-Йорку" Можливо більше концептуальності (буквально у всьому): виразності образів, якоїсь підсвідомої пристрасті, психологічного болю, а ще мазохістського чекання та метафізичної екзистенції.

І аналогічно тому, як у згаданій книзі Кундери: у фільмі силкуєшся зрозуміти, де реальність, де сон, де сон, який переходить у реальність, а де реальність, яка переходить у сон. У який момент часу справжнє стає сном, а реальність -мріями. Де була межа? Де є межа?