Невеликий прогрес
Не ходи на Лису гору, а грай на сопілці
Гурт «Мандри» - «Орися»
Знімати фільми в такому жанрі кіно як «жахи» стало дуже тяжко – більша частина глядацької публіки «осміліла», лякати старими методами вдається лише людей лякливих і зі слабкими нервами, регулярне використання таких кіноприйомів як «вискакування з-за рогу» швидко надоїдає, а сюжет нерідко межує з відвертим фарсом. Коротше кажучи, «жахастики» треба вміти знімати.
В українському кінематографі здійснювалися спроби зняти фільми в жанрі «жахів», але результати були, м’яко кажучи, поганими. Тому і від «Лисої гори» (2018) особливих одкровень ніхто не чекав. Але все вийшло не так і погано.
Сюжет фільму розповідає про дівчину Майю та хлопця Марка, які вирушають на Лису Гору, знаменитий київський парк, який окутаний містичними історіями. У кожного з героїв є своя причина вирушити на Гору – Майя хоче знайти свою зниклу матір, а Марк хоче банально «підкотити» до головної героїні. В кращих традиціях подібних фільмів головні герої потрапляють в «просторовий вакуум» і не можуть знайти вихід з невеликого лісу, яким покрита гора, а на шляху їм починають зустрічатися загадкові люди – служителі неоязичницького культу…
Сюжети «жахастиків» нечасто радують глядача дуже логічним і продуманим сюжетом, але проблема дебютної режисерської роботи Романа Перфільєва (який виступив заодно сценаристом і продюсером) в тому, що ряд сюжетних ходів виглядають дуже надуманими, а фінал вийшов взагалі затягнутим, ускладненим і з натяком на продовження – відчувається що сценариста «понесло».
Звичайно, в «жахастиках» важливими є не стільки сюжет, скільки атмосфера і те, наскільки цікаво подається історія. І з «Лисою горою» все не так і погано: до пори, до часу цікаво спостерігати за сюжетом, є цікавість до того, чим усе закінчиться, а в парі моментів навіть прокльовується атмосфера жаху, що для українського кіно справді досягнення. Але тільки хочеться похвалити фільм, як дійство починає провисати, атмосфера жаху пропадає, «вискакування з-за рогу» не вражають (бо їх «злили» в рекламних відео), а сюжет видавати заумствування. Рубанки, різанини і крові у фільмі майже немає, незважаючи на використання у сюжеті сокири. Фільм порівняно недовгий – його тривалість менша за півтори години, що без сумніву іде йому в плюс. Правда, неясно навіщо фільму деякі «фішки», наприклад на екрані регулярно виникають назви сцен (прямо в дусі Тарантіно) і показується о котрій годині відбувається дійство. Жодного смислу ці «фішки» не несуть, хіба що пробують відволікти від сюжетних недоопрацювань.
Цікаво, що з фільмом «Штольня» «Лису гору» ріднить вкрай негативне зображення язичників, які в даному фільмі здійснюють людські жертвоприношення, проводять містичні обряди і здатні до телепортації. Цікаво, чому сучасні сценаристи так негативно відносяться до старовірів?
Що ж до акторської гри, то тут тяжко сказати щось конкретне. Видно, що акторам-лицедіям бракує досвіду, але, схоже, що до озвучення фільму залучили інших, більш професійних акторів, які в принципі постарались на славу. Правда, по рухах губ акторів видно, що фільм не був знятий українською мовою.
Єдине, до чого немає жодних претензій, так це до візуальної частини фільму. Картинка у фільмі якісна, похмура кольорова гамма грає на руку атмосфері, операторська робота і монтаж зроблені дуже грамотно і часом витягують фільм там, де облажався сценарист.
В цілому, фільм «Лиса гора» не викликає тих вкрай негативних вражень, які у свій час викликали «Штольня» (2006) і «Синевир» (2013). Прогрес у жанрі «жахастика» в українському кіно помітний, але до по-справжньому якісного фільму ще далекувато. Поки що це рівень «Лісу привидів» (2016), але що вже казати, якщо у Голлівуді з його досвідченим персоналом далеко не завжди виходить зняти достойний «жахастик».
