«Мої думки тихі» – добротне, смішне та щемливе кіно одночасно.
Український кінематограф вже бачив всякого...
І яскраві трейлери, в які вставляли все те небагаточисельне, на що можна було дивитися в стрічці...
І масову наружну рекламу, яка продірявлювала мозок своєю інтенсивністю...
І пачки перепостів рекомендательних газетно-портальних текстов...
І VIPівські пости-рекомендації...
І промоційні вигадки, PR-акції та усілякі інші вигадки.
І кожного разу, приходячи до кінозалу, плекаєш надію на бодай який притомний рівень безпосередньо стрічки... Але частіше за все зіштовхувався із суворою реальністю – все як завжди – дивитися-травмуватися.
Останні кілька днів стрічка фейсбуку говорить про одне – «Мої думки тихі». Короткою емоцією, ремаркою, або цілими аргументованими дописами знайомі та незнайомі френди зійшлися в спільному знаменникові – стрічка, яку не можна пропустити, треба побачити на власні очі тощо.
Чесно скажу, що подібний унісон в певній мірі насторожував.
Про те, що я – в секті – зрозумів безпосередньо в кріслі глядацької зали, заходячись від чергового влучного жарту – гумор в комедії є, він свіжий, тонкий, добрий та точно не лобовий. Окрема радість – наявність в стрічці ідеї, кількох змістовних пластів, символів, колоритних персонажів, чудових акторів, нетривіального операторського бачення, вигадливого постановника, режисера із цікавою екранною розповіддю... Так, звісно, окремі питання залишаються – куди без них? При цьому, «Мої думки тихі» – заявка дебютантів від кінематографу посунути олдскульні кондові стрічки із роздутими бюджетами та щоками пафосних ділків від індустрії.
Щасливий побачити якісне українське кіно, про яке хочеться говорити, яким хочеться ділитись, яке зберігає віру у відродження національного кіновиробництва!
«Мої думки тихі» – добротне, смішне та щемливе кіно одночасно.
