Батько апостолів
В українському кінематографі сформувався такий тип фільмів, який зазвичай відносять до «середняків»: великого захоплення вони не викликають, але й рвати волосся на голові під час їхнього перегляду не хочеться. В цю когорту увійшов і дебютний фільм режисера Володимира Харченка-Куліковського під назвою «Обмін».
Попередня назва фільму – «Батько», саме під нею його і почали рекламувати. Але, схоже, що прокатникові така назва видалась не надто вдалою, тому її й поміняли. Але оригінальна назва краще передає суть і задумку даної кінострічки, оскільки в центрі історії доля не одного, а кількох батьків. Головним героєм є успішний лікар-хірург, у якого все негаразд у сімейному житті: з дружиною він розвівся, що призвело до розриву відносин із сином. Потайки від батьків хлопець втікає на фронт, де під час нічної розвідувальної вилазки потрапляє в полон. І коли головному героєві дзвонить сепаратист, щоб повідомити про долю сина, хірург, не вагаючись, пропонує грошову винагороду за звільнення свого чада. Сепаратист погоджується на обмін, оскільки хоче потайки від керівництва виїхати зі своїм власним сином з окупованої території. Але у день обміну все йде не за планом, і обставини складаються так, що хірургові та сепаратистові доводиться діяти спільно…
Сюжет про пошуки дітей в зоні бойових дій – неновий, навіть для українського кіно про війну на Донбасі: схожі сценарні ходи були у фільмах «Captum» (2016) та «Мати апостолів» (2020). Але перший фільм бачили лише пару людей, які свого часу випадково (чи ні) забрели на сеанс в кінотеатр, а другий вийшов абсолютно нікудишнім у плані режисури. І хоча «Обмін», судячи з усього, також чекає забуття, але дана кінострічка вийшла більше орієнтованою на масового глядача – це пригодницький фільм з елементами бойовика, який нескучно дивитися, тим паче, що у першій половині сюжет розгортається досить зв’язно і логічно.
Але у другій половині складається чітке враження, що творці фільму самі накидали собі під ноги купу «граблів». Наприклад, дає маху сценарист – заводить персонажів у практично безвихідну ситуацію, потім косо-криво допомагає їм виплутатися з неї, потім відбирає у персонажів логіку, заганяючи їх в чергову безвихідну ситуацію і так далі. Прикладом тут служить сцена, де хірург та сепаратист беруть у полон російського військового, щоб той звільнив лікаревого сина; і коли російський військовий виконує їхню вимогу, головні герої, замість того, щоб порішити негідника, залишають його в живих, що призводить до чергових проблем, і пробіжки до виходу по підземних ходах контрольованої росіянами будівлі, прямо як у третьосортних фільмах. За сценарій, до речі, відповідав Костянтин Лінартович – дуже харизматичний актор, і козаки у нього виходять колоритними (як у фільмах «Гетьман» (2015) чи «Пекельна хоругва» (2019)); але зі сценарною роботою він явно не впорався.
Щось схоже можна сказати і про акторську гру. В цілому, лицедії відіграли свої ролі цілком пристойно. В’ячеслав Довженко в ролі хірурга та Владислав Мамчур в ролі сепаратиста впорались з головними ролями досить непогано; приємно було побачити в другорядних ролях і Дмитра «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» Лінартовича (так, тут сімейний підряд), і Олега Примогенова… Але пам’ятаємо про «граблі». В сценарій ввели епізодичного персонажа, військового кухара, який по сюжету також батько; так-от, у цього персонажа всього пара сцен і пара реплік, але їх вистачило, щоб персонаж вийшов чудово розкритим і добре запам’ятався глядачеві. Все б нічого, це додало сюжету глибини, але актор Василь Баша, який і зіграв кухара, відіграв цю роль так, що на його фоні Довженко з Мамчуром виглядали, як студенти перших курсів театрального університету. Ну, і головний антагоніст, російський військовий на прізвисько «Хантер», також не вразив, хоча за його роль відповідали відразу два актори (принаймні, так здалось): Андрій Олефіренко – за лицедійство і Юрій Гребельник (чи хтось зі схожим голосом) – за озвучення персонажа. Але не допомогло. Антагоністи повинні вселяти страх у глядача – вчинками персонажа і грою акторів. Суто для прикладу, візьміть останню сцену з фільму «Донбас» (2018), де російський військовий заходить в приміщення, в якому сидять актори масовки; військового видно лише в профіль, він небагатослівний, перекидається лише парою реплік, але глядачеві (і одному з персонажів) вже зрозуміло, що це стоїть чудовисько, для якого виконати наказ командування і розстріляти з десяток людей – все рівно, що поїсти за розкладом. Чи вселяє такий страх в глядача головний антагоніст фільму «Обмін»? Однозначно, ні.
Претензій немає до візуальної сторони фільму: картинка і операторська робота цілком пристойні.
Як і було сказано вище, фільм «Обмін» - твердий «середнячок». Це далеко не чудовий фільм про війну на Донбасі, як «Снайпер. Білий Ворон» (2022) чи «Кіборги» (2017), але і не сміття, на зразок фільмів «Клондайк» (2022) чи «Позивний «Бандерас» (2018). Можливо, якби фільм був знятий за бюджет «Снайпера», то йому можна було б натягнути слабеньке «добре», але за бюджет 35 млн. грн. результат заслуговує лише оцінки «задовільно».
