Жертва обставин
«Памфір» – це один з тих фільмів, які викликають роздратування через свою недодуманість. Роздратування викликане у першу чергу тим, що по багатьох параметрах дана кінострічка могла б стати справжнім шедевром українського кіно, якби його творці, чи то пак один конкретний творець, режисер і сценарист Дмитро Сухолиткий-Собчук не проколовся з ключовими параметрами – сюжетом та ідейним наповненням.
Головний герой фільму на ім’я Леонід і на прізвисько «Памфір» повертається із заробітків в рідне селище десь на українській Буковині. Причина одна – побути зі своєю родиною, дружиною і сином. Але синочок Памфіра не хоче, щоб батько знову його покинув і вирішує спалити будівлю з необхідною для поїздки за кордон документацією. І тепер, щоб син уникнув в’язниці, Памфірові доведеться зайнятися ремеслом, яке він давно покинув – контрабандою, щоб заробити грошей і компенсувати завдані синочком збитки…
Перш за все слід відзначити усі позитивні сторони фільму, котрих немало. По-перше, це шикарна постановка епізодів, які зняті здебільшого одним довгим кількахвилинним планом. Тут відразу можна видати компліменти і режисерові, який розібрався, як мали виглядати окремі сцени, і операторові, який усе якісно відзняв. Різнобарвна картинка додає фільму атмосфери і відразної привабливості. Відразної, бо тут багато болота, та й фільм все ж таки про кримінал. Тим паче, що лякає і одночасно виглядає дуже знайомо та сама радянська архітектура і відсутність нормальних доріг, поки на задньому фоні видніються прекрасні Карпатські гори.
По-друге, не можна не відзначити лицедіїв, які видають досить переконливу акторську гру, особливо можна відзначити Олександра Яцентюка в головній ролі – харизма так і пре, руками і ногами розмахує як слід, говорить і виглядає як справжній козарлюга, чи то пак опришок. Вторить виконавцеві головної ролі його тезка – Олександр Ярема в ролі головного антагоніста на прізвисько «Морда», місцевого кримінального авторитета і, за сумісництвом, корумпованого поліцейського. Справді гидкий персонаж, хоча самого Ярему ми любимо ще з часів «Повного Мамаду» (2000). Сподобалась Соломія Кирилова в ролі люблячої дружини Памфіра. Ну, й Іван Шаран сильно змінив амплуа і чудово зіграв друга головного героя. Це поки найкраща роль Шарана, що не дивно, адже раніше він грав комедійні ролі в лайняних «Останніх москалях» і «Шляхетних волоцюгах».
По-третє, у фільмі гарно збалансована динаміка, його дійсно цікаво дивитися. І також гарно показано українські традиції – святкування свята Маланки. Непогане різнобарв’я, зважаючи на той факт, що з усіх українських свят з легким нальотом язичництва люди згадують лише свято Івана Купала.
Так що ж з фільмом не так? Що ж заважає йому отримати найвищу оцінку?
По-перше, звукорежисером фільму, мабуть, був той самий глухуватий гаврик, який відповідав за звук у фільмах «Носоріг» та «Максим Оса»: що говорять персонажі часто просто неможливо розчути. Зверху накладається та особливість фільму, що персонажі говорять буковинською говіркою, незвичною для більшості пересічних українців. А що відбувається, коли персонажі жують їжу і починають ковтати слова? Ооооо, з’являється черговий український фільм, який знятий українською мовою, але який треба дивитися з українськими субтитрами, щоб второпати, що там персонажі белькочуть.
По-друге, і це більш важливо, що після перегляду фільм викликає лише одне відчуття: а навіщо я це подивися, в чому смисл всього дійства? У чому був сенс метання Памфіра по «карті», у чому був сенс усіх цих викрутасів і домовленостей, якщо усе це привело головного героя до того, що він потерпів фіаско, нічого не добившись. Звичайно, і такий фінал має право на існування, але щоб у глядача не з’явилося відчуття марно витраченого часу, таке завершення або те, що йому передує має містити якусь суть або ідею. Для прикладу, візьмімо фільм «Радник» (2013) режисера Рідлі Скотта. Там головний герой також переживає фінансову скруту і пробує заробити грошенят шляхом організації перевезення наркотиків. Але все йде шкереберть, і в кінці головний герой також залишається ні з чим, втративши дорогих йому людей. Тільки у «Радникові» головний герой сам є архітектором свого падіння: він витрачав шалені кошти на ювелірні вироби, чим викликав свою фінансову скруту, через яку він вписався в кримінальну оборудку, про небезпеку якої його неодноразово попереджали, і при перших ознаках небезпеки не побіг пакувати валізи… Коротше, маємо повчальну історію. А що ж Памфір? Він не архітектор свого падіння, а жертва обставин: жертва синочка-ідіота, який щоб потримати батька коло себе не придумав нічого кращого ніж спалити будівлю з документами; жертва своїх колег-контрабандистів, які виявилися настільки надійними, що про їхню першу ж вилазку дізнались місцеві бандити; жертва місцевих корумпованих поліцейських, які не дали Памфірові з синочком «вийти з гри»; жертва матері, яка «злила» прикордонникам місцезнаходження тунелю для контрабанди якраз в той день, коли головний герой з сином мав там бути; і, нарешті, жертва українського прикордонника-дебіла, який замість того, щоб провести арешт, відкрив вогонь на ураження по явно беззбройному головному героєві. Сценарист пробував якось виправити усі ці беззмістовні бігання туди-сюди фінальною сценою, де Памфір каже синові, що той тепер вільний, не буде займатися криміналом та іншу дурню. І які ж тепер перспективи у сина головного героя? Швидше за все, румунська в’язниця, потім депортація з поверненням додому, злидні і неминуче повернення до криміналу… Бо людина з таким рівнем інтелекту, як у сина головного героя, навряд чи має альтернативний шлях.
Іронічно, що всю беззмістовність фільму можна було легко виправити, якби сценарист розвинув ті сюжетні натяки, на які потім сам начхав. Наприклад, в середині фільму є класна сцена, де головний герой б’ється на складі з великою кількістю бандитів – явний омаж на південнокорейського «Олдбоя» (2003) з бійкою у коридорі, правда, на відміну від корейця, Памфір таки отримує на горіхи. Але сцена показує, що головний герой дуже сильний, уміє добре битися, і за правильних обставин міг би легко впоратися з усією бандою «Морди» та й з самим головним антагоністом. Більше того, у сцені святкування Маланки Памфір привселюдно викликає Морду на двобій. І куди ці сюжетні натяки привели. Та нікуди.
Що можна сказати в цілому? Та в принципі те саме, що вже було сказано: «Памфір» міг би бути шедевром, але вийшов просто фільмом, який варто переглянути, щоб оцінити його вагомі позитивні сторони, але після перегляду залишитися з відчуттям порожнечі. І це справді сумно. Знову наші митці облажалися на фільмах про контрабандистів, не так давно зробили це спільно зі словаками у слабенькій «Межі» (2017).
