Шаленству хоробрих співаємо пісню

Автори подібних заяв видаються мені послідовниками Остапа Бендера, тобто, грубо кажучи, - авантюристами. Надто вже активно піарилась ця команда, надто загравала з публікою, щоб усе це могло бути правдою. В моїй уяві цей гучний інтерактивний піар мав перетворитись на "пшик": в якійсь момент група мала б оголосити, що через брак коштів, технічні причини, форс-мажор і подібне реліз фільму відкладається на невизначений термін. А трохи згодом всі б забули про це, і по всьому. Тому вже сам вихід фільму у прокат став для мене дивом.

Можливо, за відсутності конкуренції у вигляді українського собрата "Помаранчевого неба", "Прорвемось" міг би отримати більшість тих дивідендів, на які розраховував.

Але спочивати на лаврах не випадає, а випадає майже рівною кількістю (у "неба" на 3 більше) копій змагатися у кінотеатрах країни за глядача, що обирає українське.

Отже які шанси?

Як позиціонують учасники знімальної групи "Прорвемось": "Помаранчеве небо" - це мелодрама, читай - кіно для жінок та сентиментальних "хлюпіків", а "Прорвемось" - бойовик, читай - кіно про справжніх чоловіків, для справжніх чоловіків, та й яка жінка відмовиться подивитись на справжніх чоловіків.

Відмінність друга - якщо "Помаранчевому небу" можна закидати агітаційні та пропагандистські функції з ухилом у бік певних політичних партій, то у "Прорвемось" революційні цінності виставлені у дещо карикатурному вигляді і поступаються місцем загальнолюдським - дружбі, коханню, честі і т.п..

Але, як відкинути питання жанрів та ідеології, то залишається емоційний вплив на глядача та розважальна функція. Тобто чи гупало у мене серце від жаху, чи сміялася я від жартів, чи плакала від співчуття головним героям.

Тут, на мій погляд, "Помаранчеве небо", використовуючи, ніде правди діти, стандартні та перевірені мелодраматичні та комедійні прийоми, досягло більшого успіху.

Отже в "Прорвемось" смішно мені не було жодного разу, хоча на сайті "ПРЕ" в трейлері "Про фільм" вказано, в якому саме місці мені мало стати смішно. Але під час перегляду ця сцена мені здалася взагалі недоречною, якщо не дикою за тих обставин, що відбуваються у житті головних героїв (Троє друзів мали визволити свого товариша та брата з полону маніяка, який ставить експерименти на людях, і дорога кожна хвилина). Звичайно, можна запідозрити мене у відсутності почуття гумору, але посудіть самі - що смішного у хлопцеві, який пиячить горілку і випльовує з рота сало, що йому туди запихають як закуску. Втім, можливо, Чарлі Чаплін спромігся б зробити з цього щось путнє. Але він, нажаль, не був учасником знімальної групи.

Далі про страх. Адже у фільмі присутній маніяк, якому чужі принципи та загальнолюдські цінності, бо він шукає "еліксир вічного життя". Виконавець ролі маніяка народний актор України (не в сенсі інтерактивної акції, що проводила "ПРЕ- продакшн", а в сенсі звання, наданого владою країни) Олексій Вертинський не примусив мене тремтіти від жаху, але його помічник у секретній лабораторії мав вигляд і повадки справжнього маніяка. Він ходив з бейсбольною битою мав блакитні очі та усмішку досвіченого садиста. З подивом я дізналася із своїх джерел (на сайті ПРЕ цього немає), що це таки був один з народних акторів - у "цивілі" кранівник.

І, нарешті, про сльози. В принципі, навіть у тому хаотичному та клаптиковому сценарії, який врешті був прийнятий за остаточний, є багато місць, де можна було примусити глядача пустити сльозу, але все вони не дотиснуті. Часом через брак професійного досвіду у виконавців, часом через надто швидкий перехід до наступної сцени. Найсприятливіша в цьому сенсі сцена, де у лікарні помирає один з головних героїв Гонщик, закінчується якраз в той момент, коли сльоза вже починає народжуватись у нетрях сльозоходу.

Є у стрічці ще один дошкульний момент, пов'язаний із Гонщиком. Як я уже сказала, він помирає ближче до кінця, але протягом всієї стрічки голос за кадром веде розповідь від його імені. Я не протестую проти такого прийому, він уже використовувався не раз у західному кінематографі (буквально вчора зауважила його на телебаченні у серіалі "Відчайдушні домогосподарки"). Та мені цікаво чому цей молодий гарний хлопець, що у житті говорить російською, як, до речі, і більшість героїв стрічки, після смерті веде оповідь українською та ще й із западенським виговором та ще й голосом набагато дорослішим і, м'яко кажучи, не дикторським. Цей голос, дратував мене від самого початку: до того як я зрозуміла, кому він належить, то думала що це такий прийом обукраїнити стрічку - типу герої розмовляють російською, а голос за кадром державною мовою пояснює, що відбувається. Але коли із своїх джерел, я дізналася, що голос належить продюсерові та режисерові "Прорвемось" Івану Кравчишину, то все стало на свої місця - амбіції режисера сягнули вже такої висоти, що переросли здоровий глузд.

Життєвий досвід показує, що вираз "Прорвемось!" використовують за умов відсутності достатньої кількості передпосилань для успішного закінчення справи. Типу, шанси є, але вони малі. Та завдяки сприятливим обставинам, експромту, імпровізації, та пусканню пилу в очі можна таки прорватись.

Принаймні, завдяки численним піар-акціям про створення фільму дізналось багато народу і, якщо всі вони (учасники вуличних та Інтернет-кастингів, автори цікавих історій для сценарію, відвідувачі інтерактивних сервісів сайту ПРЕ) захочуть дізнатись, що з того вийшло, і повалять у кінотеатри, то, можливо, і складеться якась подоба комерційного успіху "першого українського блокбастеру".