Дурень загубився на Херсонщині
Створення художніх повнометражних фільмів – надзвичайно складна справа. І навіть, якщо кінотворець вже встиг успішно «набити руку» на документальних і короткометражних фільмах та музичних відео, це ще не значить, що він успішно перейде на наступний рівень і стане умілим творцем повнометражного художнього кіно. Режисер Роман Бондарчук – яскравий тому приклад. У 2015 році його документальний фільм «Українські шерифи» вирішили відправити позмагатися за «Оскара», а через три роки режисер видав свій повнометражний художній дебют – фільм «Вулкан».
Головним героєм фільму є типовий український дурник з неукраїнським ім’ям Лукас. Він абсолютно відірваний від реальності і позбавлений здорового глузду. Але якимось чином він отримав роботу перекладача і водія в ОБСЄ. На початку фільму він везе кількох іноземних спостерігачів до Чонгару – оцінити військову ситуацію на межі між Херсонщиною і Кримом. Десь на Херсонщині він заїжджає залити трохи пального на заправку, один тільки вигляд якої говорить, що її треба оминати десятою дорогою (і не треба тут цитувати «Дике поле», що це єдина заправка на найближчі 100 км – адекватний водій, який везе іноземних спостерігачів взяв би з собою кілька запасних каністр з нормальним пальним). Звичайно, вже через кілька кілометрів через залиту в бак бодягу автомобіль відмовляється їхати. Лукас іде шукати допомогу, а коли повертається, то бачить, що автомобіль з нещасними спостерігачами зник…
Одною з проблем фільмів подібних до «Вулкану» є те, що він не знятий для широкого кола людей. Дивитися його нудно через кульгаву режисуру, слабеньку гру багатьох акторів і відверто маразматичний сценарій. Що там курили троє сценаристів, включно із самим Бондарчуком, можна лише здогадуватися. Незважаючи на те, що фільм знятий українськими кіноробами, складається враження, що його знімали іноземці, для яких Україна (і Херсонщина, зокрема) – це якесь Задзеркалля, в яке можна потрапити, але повернутися назад – непосильне завдання: головний герой пробує покинути цю місцевість на автобусі – шини проколюють якісь бандити, пробує вийти пішки – його б’ють і кидають до ями якісь нелюди у військовій формі. Сам головний герой щоразу підтверджує свою дурість: то йде на місцеву дискотеку, залишивши гроші й документи без нагляду; то починає сварку з міліціонерами (судячи з форми, це не поліція) і потрапляє за грати; то сідає на якийсь лівий автобус, який відвозить його прямо у лігво місцевих бандитів… При цьому Лукас ще й сміє пред’являти якісь претензії одному місцевому на ім’я Вова, з яким у головного героя по ходу фільму починаються ніби як дружні відносини, а з його донькою – ну, ви зрозуміли…
Звичайно, сценаристи пробували якось відтворити побут сучасних херсонців, але вищезгадана сюжетна ідіотія просто не дає можливості повірити у те, що відбувається. Ну, говорять там про своє життя, про те, що до цього часу не усі мають документи; показують виступи якихось фокусників й місцевих музичних гуртків на сцені будинку культури; показують добровольців, які йдуть на війну на Донбасі (у фільмі це виглядає так само, як у «Черкасах» (2020): якісь безликі дурники йдуть воювати й помирати за місцеве бидло, яке байдуже до всього). Але усе це виглядає сухо й непереконливо. А сценарна лінія зі зниклими спостерігачами – це апогей дурості: з новин по телебаченню стає відомо, що починається міжнародний скандал, можливо, убиті кілька іноземців, є натяк, що до цього причетні міліціонери… І ось запитання: для чого все це у даному фільмі? Зрозуміло, що мала бути якась мотивація для головного героя сюди приїхати й тут залишитися, і щоб він був немісцевим – так глядач зміг би себе з ним асоціювати. Але, по-перше, головний герой – точно не той, з ким глядач захоче себе асоціювати, по-друге, його можна було б зробити блогером-мандрівником, спраглим до пригод і легкої безрозсудності – це хоча б частково пояснювало те, що відбувається; і, по-третє, на головну роль потрібно було брати професійного актора, а не професійного звукорежисера. У Сергія Степанського, звичайно, є великий довід роботи зі звуком, хоча якість буває різною – то хорошою, як у фільмі «Люксембург, Люксембург», то такою собі, як у фільмі «Памфір». Але як лицедій він явно не впорався. І раз вже заговорили про акторів, то відзначити можна і Віктора Жданова в ролі Вови. Жданов як завжди гарно виглядає на екрані, тільки що він забув у цьому фільмі – неясно.
Навіть у візуальному плані фільм виглядає так собі: так собі картинка, так собі монтаж, так собі операторська робота. Через це ні безкрайні поля Херсонщини, ні морське узбережжя не навіюють жодної атмосфери життя на відлюдді: ні меланхолійної, ні сумної, ні загрозливої. Це однозначний провал в плані режисури. Хоча режисер попереджає про якість своєї роботи вже на початку: перші п’ять хвилин глядачеві показують, як корабель проходить через шлюз. Зате під кінець фільму авторів понесло в сюрреалізм, коли головний герой починає приклеювати собі до лоба ложку і бачити свого бородатого двійника – натяк на те, що головний герой залишися жити в цих краях і став «своїм». Мабуть, для нього це краще, ніж сидіти у в’язниці. Аби тільки там нічого не начудив.
Коротше кажучи, фільм «Вулкан» - вийшов нікудишнім по усіх параметрах. Його банально немає за що похвалити, крім хіба що Жданова та красивих херсонських полів. Але Жданова можна побачити і у більш гідних проектах, а красиві херсонські поля є у куди кращому фільмі «Такі красиві люди». І не запитуйте, чому фільм має назву «Вулкан». Це так само безглуздо, як розбиратися, чому в 2021 році критики включили його у список 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
