Народе мій, до тебе я ще верну.
Біографічна стрічка про поета, правозахисника та Героя України Василя Стуса стала скандальною задовго до свого виходу на екрани. Пристрасті, що змушували всіх зацікавлених українців слідкувати за процесом створення фільму, вирували навколо єдиної сцени – останнього суду над Василем Стусом, в якій творці «Забороненого» обіцяли показати всю правду про поетового адвоката, політика і державного діяча Віктора Медвечука, котрий замість того, щоб захищати Стуса, визнав його провину. Згодом в Інтернеті з’явилась інформація, що цю сцену зі сценарію таємно видалили, нібито для того, щоб скоротити хронометраж, але поціновувачі легендарного поета побачили в цьому страх перед авторитетом Медвечука і зчинили в соціальних мережах такий скандал, що сцену в суді таки повернули. І тепер, коли вимучена стрічка нарешті вийшла в прокат, її спіткала нова неприємність: більшість критиків нещадно лають фільм, звинувачуючи його творців у марнотратстві державних коштів. Та чи заслуговує «Заборонений» такої нищівної критики?
Сюжет стрічки розповідає про останні роки життя Василя Стуса та його смерть у радянському таборі. Поет зустрічає у вагоні метро майбутню дружину, бере участь у літературних заходах, які класифікуються радянською владою, як злочинні та націоналістичні, творить, втрачає роботу через антирадянські висловлювання, згодом потрапляє у в’язницю, звідки уже не повертається, а флешбеки тим часом знайомлять глядача з найяскравішими моментами молодості Стуса. Здавалось би, фільм повністю відтворює найважливіші моменти життя головного героя, проте при перегляді його історія не виглядає цілісною. Беручи за мету показати повну картину життя Стуса, сценаристи, мов бісер, зібрали докупи найвідоміші факти біографії поета, забувши про нитку, яка мала би їх з’єднати. Сюжет даного фільму – це перехід від однієї бунтівної сцени до іншої: там Стус сперечається з міліцією, там обурюється байдужістю свого народу, там протестує проти терору і відмовляється мовчати про те, що його тривожить. З одного боку, такі сцени добре розкривають бунтівну натуру поета, але з іншого - виглядає так, ніби глядача завели в музей Стуса і водять від одного експонату до іншого, не пояснюючи зв’язку між ними. Метод «усього по трохи» у цьому випадку не спрацьовує, бо кожна із сюжетних ліній залишилась або не розкритою, або не доведеною до логічного кінця.
Постановку стрічки можна охарактеризувати багатьма словами, та одного про неї точно не скажеш – що талановито. За якістю «Заборонений» нагадує один із тих телевізійних фільмів, які щодня транслюють на українських каналах, і які для досвідченого глядача можуть слугувати лише фоном для миття посуду. Воно й не дивно, адже режисер стрічки Роман Бровко, власне, й має досвід роботи виключно на телебаченні. Одні із останніх його робіт – серіали «Два полюси любові» та «Квіти дощу», які демонструвалися на каналі «СТБ» та «Україна», і схоже, саме це й завадило режисеру переключитися на формат великого кіно. Єдине, що не дає фільму остаточно перетворитися на телевізійне мило, - це могутня особистість Стуса та історія його життя. Сценарій перенесено на екран занадто просто, без жодного режисерського задуму, який зробив би цей фільм оригінальним. Ніби школяр на уроці без особливого ентузіазму переказує цікавий літературний твір. У «Забороненому» відсутня атмосфера, яка хоча б трохи передавала глядачеві той стан безнадії, в якому знаходилися борці за незалежність України, і зовсім не запам’ятовується музичний супровід. Операторська робота, на жаль, теж не дає жодного приводу, щоб її хвалити. Але…
Кіно також має свої козирі, і перший з них – це Дмитро Ярошенко, виконавець головної ролі. Попадання в образ майже ідеальне, не тільки зовнішньо, але й тим, як актор відчув свого героя. Бо саме ж таким багатьом і уявлявся Стус: стриманим, інтелігентним, чутливим та водночас непокірним, людиною з міцним стержнем. Усе кіно він тримає фактично на собі, змушуючи глядача кохати, обурюватися та боротися разом із ним. Якщо з іншими героями фільму нас лише познайомили, то Стуса ми таки можемо зрозуміти. Другий козир – інформативність. Якщо не оцінювати «Забороненого» з кінематографічної точки зору, то варто визнати, що фільм вийшов досить пізнавальним. Стрічка дає чітке уявлення того, як непросто жилося українській інтелігенції в Радянському Союзі. Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, Левко Лук’яненко, Іван Світличний – це далеко не всі особистості, чиї долі показані чи розказані у фільмі. «Забороненого» слід показувати старшокласникам, які не застали тих часів, щоб зрозуміли, якою ціною виборювалась свобода слова, українська мова та незалежність. Старшому поколінню, яке ті часи застало, але продовжує за ними ностальгувати, теж варто було б цей фільм переглянути.
Попри всі недоліки, «Заборонений» - це актуальне і потрібне кіно, яке досягає своєї мети в популяризації особистості Стуса та підняттю патріотичного духу. Нехай постановка тут кульгає на обидві ноги, зате актори не дають приводу сумніватися в їхньому таланті. Нехай фільму не вистачає динаміки і закінченості, зате історія геніального поета не залишить байдужим тих, кому важливі ті принципи, які він відстоював. Яким би ви не були: зворушеним чи засмученим через невиправдані сподівання – саундтрек від гурту «Без обмежень» змусить вас плакати. На мою думку, Василь Стус заслуговує кращого фільму, але й за цей варто подякувати, тому що він перший. Можливо, він послужить каталізатором для іншого митця, якому також не байдужий Стус і майбутнє українського кінематографу.
