Зе кілла оф зе Білла

Тарантіно варто міряти його ж таки планкою, піднятою „Резервуарними псами" та „Кримінальним читвом". Отже не просто вискою, а дуже високою. Ну, по-перше, інакше як маркетингом (попса!) поділ фільму на дві частини (томи) і не назвеш. По-друге, так званий авторський трейдмарк у „Вбити Білла" зіграв над ним злий жарт. Фільм просто потонув у крові колишніх наробок, які тут же перетворилися на кліше. Що зміг зробити Тарантіно за шість років, так це вивести свій фільм на зовсім іншій візуальний рівень. Але скільки фільм додав у плані образотворчому, настільки він програв у плані змістовно-концептуальному. Тривіальний сюжет, в якому „Квентіна понесло", дешевий твист в кінці, причеплена наративна філософія воїна та невластива вгадуваність - створює антураж, але не робить погоди. Візьміть „Природжених вбивць" Олівера Стоуна, виріжте соціальний контекст і драму, викиніть Міккі (Вуді Харельсона) і схрестіть це з анти-Ангелами Чарлі. Це і буде коктейль під назвою „Зе кілла оф зе Білла". Калька, трансформована генієм QT і персоніфікована у образі, відтвореному його улюблинецею Умою Турман. Те, що Тарантіно- фетишист стало зрозумілим ще у читві, цього разу він переплюнув сам себе: стільки уваги було виділено ногам (ступням) Уми. Тепер вже всі знатимуть, що у неї „43-тій розтоптаний". Насправді Ума виглядає так само чарівно як і в „Правді про кішок і собак". І, взагалі, варто віддати їй належне, хто-хто, а вона не розчарувала. А от гіпотетичного Білла глядач так і не побачив, Тарантіно приберіг його до другої частини.

Вилиті цвіркаючі галони штучної крові, спазми надмірного і безпідставного вайленсу, в т.ч. в присутності чи то за участю дітей, навіть якщо і в складі аніме - цим Тарантіно хотів здивувати і шокувати. Але явно перебрав.

Екшен у фільмі справді непоганий, що там і казати... Файтінг, хоч і виглядає дещо хаотичним, але достатньо креативний і захоплюючий.

Прикольно, що у дубляжі Білла озвучував той самий актор, що і агента Сміта з „Матриці". До речі, не обійшлося без ремінісценцій на тему „Матриці". Те, що Нео виробляв у кіберпросторі, Блек Мамба (Турман) виробляла у реальному світі.

Саундтрек до фільму просто бомба. Мій сусід по перегляду, респектабельного вигляду чоловік років 45-ти, аж не міг стримати своїх емоцій і час від часу барабанив пальцями по кріслу. І було від чого. Японський рок-ен-ролл кого хочеш заведе...

Загалом фільм сподобався, але до культовості попередніх робіт йому дуже далеко. У будь-якому випадку чекатиму на продовження, щоб скласти остаточну думку.