Дискомфортне мистецтво Ларса Фон Трієра

Але те я побачила вже потім, а коли перед початком сеансу другого дня показу у Синьому залі "Київської Русі" в касі не залишалося жодного квитка, я подумала, що щось круто змінилося у нашому суспільстві, або погодні умови так сильно вплинули на масову свідомість. Через такий ажіотаж навіть прийшлося відмовитися від перегляду моєму товаришу, який не потурбувався про квитки зазделегідь. Та коли через 15 хвилин після початку кіно людство потроху потягнулося до виходів, стало зрозуміло, що все залишається по старому, а також стало шкода товариша, для якого ще 15 хвилин тому не було місця.

Не хочу, ображати людей, бо насправді не знаю, чим вони керувалися, йдучи на Ларса фон Трієра, але на виході, виглядало, що ніяк не обізнаністю з його творчістю. Адже ідеолог європейського напрямку "Догма" є справжнім анатомом людської душі і свій розтин він зазвичай робить по-садистському наживо. А це може витримати далеко не кожний. Хоча, попередні відомості про числені сцени згвалтування героїні Ніколь Кідман таки могли у чималій ступені підігріти глядацький інтерес. Але з огляду на моральність нашого прокату годі було сподіватись на показ у неспеціалізованому кінотеатрі чогось натуралістичного на зразок "Незворотнього" Гаспара Ное.

Отже Ларс фон Трієр, якого вже прийнято вважати живим класиком, залишився вірним самому собі і видав творіння, що принципово відрізняється від мейнстріму і не є схожим ні на що інше. З перших хвилин сприйняття, звичайне для кінематографу, натикається на, здавалося б, непереборну перешкоду у вигляді абсолютно умовних декорацій. Але декорації, умовніші навіть за театральні, є бездоганно концептуальними і повертають догори ногами весь сучасний кінематограф. Прозорі домівки, окреслене крейдою коло з написом "собака" - замість живої собаки, та напис "кущі агрусу" - замість справжніх кущів, все це покликано максимально оголити, позбавити зайвих асоціацій людські характери, подати їх окремою стравою без нашарування та домішок оточуючого середовища.

У фільмі практично не застосовано жодного спецефекту у звичному розумінні. Єдиним спецефектом, який триває на протязі всієї тригодинної! стрічки, є акторська гра та психологічні екзорциси самого режисера. Ніколь Кідман, що вже здобула славу синтетичної актриси, блискуче справилася зі своєю задачею. Її витончена, не агресивна харизма не залишає байдужим і тримає глядача майже так само, як не залишають байдужими і тримають якості її героїні Грейс мешканців "Догвілля" - обивателів із подвійною мораллю. Партнером Кідман є молодий англієць Пол Беттани, що зіграв уявного друга Джона Неша в оскароносних "Іграх розуму". На знімальному майданчику йому дісталася чи не найскладніша задача, оскільки, за визнанням самого Трієра, його персонаж Том разом Грейс є віддзеркаленням особистості режисера, і крім того на виході виявляється найпідступнішою та найслабшою особистістю. Не солодко прийшлося і іншим акторам, які мали вивертати назовні найтемніші та найнутряніші кутки людської натури. Кажуть, що Бен Газзара після "Догвіллю", поклявся, більше ніколи не зніматися у Трієра. Так само як і Бйорк, що після "Тої, що танцює у темряві" досі відмовляється розмовляти з режисером. Втім, на Ніколь Кідман це схоже не розповсюдилося. І, незважаючи на сталевий ошийник із дзвіночком та важки ланцюги, вдягнуті на неї режисером, вона вже знімається у другому фільмі започаткованої "Догвіллем" трієровської антиамериканської трилогії "Мандерлей".

До речі, антиамериканськість "Догвілля" декларована Трієром є до певної міри такою ж умовною як і його декорації. Так, маючи особисту думку про країну "хазяїв світу", він відверто надає найгіршим вадам, препарованим ним, певної національності. Але, насправді, зображені у фільмі городяни, яких необмежена влада над довірливою ідеалісткою переробила на монстрів, є суб'єктами будь-якого суспільства. Ці монстри живуть в кожному з нас, і тому так неприємно і некомфортно дивитись цей фільм. Проблема збереження моральності за несприятливих умов, напевне, залишиться актуальної за всіх часів. І за всіх часів буде актуальним жорстокий висновок про звірячу (у даному випадку собачу) природу людської натури. Тому "Догвілль" треба дивитись, хоча його дія на свідомість досить непередбачувана. Можливо, хтось зайвий раз замислиться над своєю власною етичною ідентифікацією і, згадуючи фільм, хоч раз наперекір природі в несприятливій ситуації зробить вибір у людянішій бік. А, можливо, - навпаки - усвідомивши марність ідеалістичного шляху, махне рукою на моральність та гуманізм і житиме за законами "джунглів".

У всякому разі, ті, хто досидів таки до кінця тригодинного екзорцису, нескоро забудуть фільм, так само як і не скоро захочуть подивитись його ще раз.