Нове німецьке кіно ()

 

НОВЕ НІМЕЦЬКЕ КІНО:
7 фільмів про стан національної кінематографії Німецька кіноіндустрія – на піднесенні. Щороку вона випускає майже сотню нових ігрових і документальних фільмів, які в національному кінопрокаті складають досить пристойну конкуренцію голлівудським стрічкам – близько 20% ринку, тобто, майже 25 мільйонів відвідувань на рік (близько 150 мільйонів євро). Щорічний бюджет Федерального кінофонду – національної інституції, що фінансує німецьке кіновиробництво, – становить 60 мільйонів євро. Активну участь бере країна і в багатонаціональних копродукціях – серед стрічок останнього часу на німецьких студіях знімалися «Валькірія», «Спідрейсер», «Інтернешнл» і «Безславні виродки», які щойно вийшли на світові екрани. Є чим пишатися й у творчому плані: німецькі стрічки щорічно беруть участь у найпрестижніших міжнародних кінофестивалях і номінуються на призи багатьох кіноакадемій світу, включаючи премію «Оскар».
Час від часу найуспішніші з цих фільмів з’являються і на українських екранах, але, безумовно, стан вітчизняного кінопрокату не дозволяє зацікавленому українському глядачеві відстежувати все варте уваги. Саме тут у нагоді стають вже традиційні «Дні німецького кіно», які цього разу зібрали у «головній» програмі сім стрічок, що у сукупності представляють певний «зріз» того, що відбувається у кінематографі Німеччини протягом останнього року.
Серед найвідоміших майстрів, чиї фільми заявлені у програмі, безумовно, пальма першості належить Вімові Вендерсу – режисеру генерації «Нового кіно» початку 1960-х. Palermo Shooting (що можна перекласти і як «Зйомки у Палермо», і як «Постріли у Палермо») – його дев’ята (!) стрічка, що брала участь у конкурсних програмах Каннського кінофестивалю, – рекорд, якого ще нікому в світі побити не вдалося. У цьому метафізичному трилері, що обертається на філософський есей про мистецтво, кохання та смерть, Вендерс зводить разом свого «американського друга» Денніса Гоппера у ролі Смерті з лідером рок-гурту Die Toten Hosen Кампіно, який втілює альтер-еґо самого режисера.
Однолітка Вендерса Вернера Шрьотера колись визначили як «найвеличнішого марґінального кінорежисера Німеччини». На початку своєї творчої кар’єри Шрьотер був зіркою андеґраунда, а перейшовши у «велике» кіно, став першим німецьким режисером, що отримав «Золотого ведмедя» Берлінського МКФ («Палермо чи Вольфсбурґ», 1980). З ним співпрацювали французькі кінозірки Кароль Буке та Ізабель Юппер, багато часу останніми роками він приділяв документальному кіно та театральним постановкам. Саме тому дуже цікавою є зустріч з новою ігровою стрічкою цього, безперечно, видатного представника авторського кінематографа. «Ця ніч», напевне, викличе в глядачів дивну суміш досить різноманітних, але вельми сильних емоцій – власне, цим вона й цікава!
Ще два фільми представляють найвідоміших режисерів середнього покоління, теж визнаних у світі. Кароліне Лінк через сім років після отримання «Оскара» за «Ніде в Африці» повертається з майстерно розробленою психологічною драмою «Рік узимку», що трактує внутрішньородинні взаємини, проблеми кохання (в тому числі, гомосексуального) і сексу, дружби і взаєморозуміння, а також мистецтво як можливу відповідь на вічні питання. Чудовий акторський ансамбль і традиційна для режисерки відсутність «лобових» рішень і зайвої претензійності лише додають привабливості цьому скромному фільмові.
Один з найпопулярніших німецьких режисерів останнього десятиліття Андреас Дрезен (його попередній фільм «На дев’ятому небі» було представлено в торішній програмі «Нове німецьке кіно») досяг того віку, коли режисери-автори починають рефлектувати на тему власної творчості (згадаймо, хоча б, «Вісім з половиною» Фелліні, «Все на продаж» Вайди або «Американську ніч» Трюффо). У відповідності до власних естетичних уподобань, Дрезен зняв комедійно-сатиричний варіант кінематографічної сповіді «Віскі з водкою», який, здобувши Приз за кращу режисуру на поважному МКФ у Карлових Варах, виходить до національного кінопрокату майже водночас з його прем’єрою в Україні.
Поціновувачі жанру «фентезі» також знайдуть у цьогорічній програмі «своє» кіно. Йдеться про «Крабата» у постановці досить молодого, але вже багаторазово відзначеного міжнародними й національними нагородами Марко Кройцпайнтнера. Це є екранізація підліткового бестселера Отфріда Прьойсслера, що розійшовся у світі в кількості понад 2 мільйони примірників, який, у свою чергу, базується на лужицькій казці 17-го століття і має очевидні паралелі до виникнення німецького фашизму. Бюджет фільму в 10 мільйонів євро, чудові актори й майстерна режисура далися взнаки: у Німеччині його подивились понад 1,3 мільйона глядачів. Головною ж творчою принадою «Крабата» є те, що він не імітує «Гаррі Поттера», а, скоріш, нагадує атмосферу творів братів Ґрімм.
 І, нарешті, стрічка, що надихнула на назву цієї статті. Через 30 років після вже згаданої «Німеччини восени» й у 20-у річницю падіння Берлінського муру, яка відзначається цього року в усьому світі, 13 німецьких режисерів середнього покоління зробили «Німеччина 09» – 13 короткометражних фільмів про стан нації» – серед них всесвітньо відомі Том Тиквер (один з ініціаторів цього проекту), Фатіх Акін або Вольфґанґ Бекер, а також популярні, головним чином, серед німецькомовної авдиторії або кіноманів, але, водночас, не менш цікаві Дані Леві, Домінік Ґраф, Ромуальд Кармакар, Ганс Вайнґартнер та інші. Різні за жанром – від документального есея до сатиричної комедії, від ліричної замальовки до соціальної алегорії, від політичного памфлету до науково-фантастичної притчі – ці 13 стрічок створюють справжню мозаїчну картину сучасного німецького суспільства. Вона складна, проблематична, іноді – болісна, і, на наш погляд, – не вельми оптимістична. На відміну від картини сучасного німецького кінематографа. Приємних переглядів! Алік Шпилюк