66-й Канський кінофестиваль

Безнадійні фаворити
66-й Каннський кфнофестиваль стрімко добігає свого логічного завершення, а отже, прийшов час показувати ті конкурсні стрічки, які на думку багаторічного президента фестивалю Жіля Жакоба, який йде у відставку, та його артистичного директора Тьєррі Фремо, і претендують в першу чергу на призи фестивалю, головним з яких, як відомо, є “Золота Пальмова гілка”. Але все ж хотілося б зупинитися на стрічках, які з тих чи інших причин на призи не претендують (хоча нам було б приємно помилитися з цього приводу), але мають видатні художні якості. І перша серед них — фільм датчанина Ніколаса Віндінга Рефна “Бог простить”.

Зачаровуюче атмосферна та сповнена стильного насильства, ця кримінальна драма, дія якої розгортається в Бангкоку, напевне розділить її майбутніх глядачів на два табори — один з них возведе її в ранг культових (з повними на те підставами), інший буде ганити її не тільки за крайнє насильство, але й за нібито безсюжетність та відстуність чіткої драматргуї. Хоча уважний та вдумливий глядач побачить у стрічці “Бог простить” роздуми автора (а ним Рефн є безумовно) про Бога, сімейні цінності та честь. На своїй прес-конференції в Каннах режисер сказав: “Ми не маємо забувати, що другим — після так званого гарного смаку — ворогом творчості є обережність”. І слова у нього не розходяться зі справами: фільм “Бог простить” неможливо обвинуватит ні у “гарному смаку”, ні в обережності.

Значно більш обережний американець Александр Пейн в своїй новій стрічці “”Небраска”, яка є переконливим доказом яскравої самобутності її автора, який нібито продовжує знімати один-єдиний фільм — фільм свого життя. Знову ми бачимо своєрідний роуд-муві, в центрі якого (як і завжди у Пейна) — прості американці, яким чужий будь-який гламур і які занурені в реальність, яка дуже далека від рекламних уявлень про Америку. Щоб підкреслити це режисер звертається до послуг неймовірного оператора Фідона Папамайкла, який з величезною любов'ю та матерністю скупими чорно-білими рухами своєї камери-пера тонко передає еволюцію внутрішніх станів героїв фільму — батька та сина, які вирушають у довгу подорож за ефемерним мільйоном доларів, яке перетворюється на дорогу поверення одне до одного.
Отже, вже представлені публіці гіпотетичні фаворити фестивалю - “Велика краса” італійця Паоло Соррентіно,Ю який повернувся з Америки до свого альтер его — актора Тоні Сервільйо, “Життя Аделі” венеційського фаворита Абдельлатіфа Кешіша з блакитноволосою Лей Сейдк, яка з кожною роллю перетворюється на Ізабель Юппер свого покоління, “Міхаель Кольхаас” з лауреатом минулорічних Канн в акторській категорії Мадсом Мікельсеном — але інтрига тільки зростає. Залишилося переглянути тільки один конкурсний фільм - “Венеру в хутрах” Романа Поланського: невже саме він і відвезе з Канн “Золоту Пальмову гілку”?

24 травня 2013 года, спеціально з Канн Олексій Першко

Цю публікацію здійснено за підтримки Програми і3 «Ідея – Імпульс – Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Висловлені тут думки не є офіційною позицією Фонду, а виражають бачення авторів проекту.

Таємниця золотого канделябру
Одним з найчікуваніших онкурсантів 66-го Каннського кінофестивалю був новий фільм іменитого Стівена Содерберга “За канделябром” (або ж “Моє життя з Лібераче”).Хто такий Лібераче? - з повним на те правом спитає пересічний вітчизняний глядач і буде цілком правий. То ж для початку варто привести коротку біографічну довідку. Отже: Владзіу Валентино Лібераче народися 1919 року, а 1987 року став однією з перших жертв СНІДу. В 50-х роках минулого століття сходить його зірка, а в 60-70 роках цей піаніст-віртуоз стає найоплачуванішим артистом Америки (а, отже, і всього світу), а його шоу за межею кітчу (символом якого і був золотий канделябр, що стояв на його піаніно підчас виступів) привертає в різні казино Лас-Вегаса величезні натовпи шанувальників. В Штатах продаються мільйони його дисків, а сам Лібераче, який мав феноменальне почуття саморозкрутки, широко відкриває для преси дері своїх численних резиденцій. Але все ж у нього був один секрет (швидше за все — полішинеля), який він намагався приховувати — його сексуальна орієнтація. І в цьому сенсі новий фільм Содерберга на перший погляд присвячений саме цій стороні особистості Лібераче.

Камера ніби насолоджується бурхливим несмаком декору палаців піаніста, які просто переповнені яскравими та виразними персонажами нетрадиційної сексуальної орієнтації, а сама розповідь ведеться від імені багаторічного коханця Лібераче Скотта Торсона. Піаніст та його коханий шивдше за все особистості, а персонажі, архетипи того поганого смаку, який викристалізувався в Лас-Вегасі, який є не менш важливим для Америки міфом,, ніж Дикий Захід та нові кордони (фронтир). Содерберг ніби вдивляється в обличчя надлишкової розкоші нуворішів, яких американці не хочуть помічати, або ж, точніше — не особливо бажають демонтсрувати їх решті світу. Содерберг не перший звернувся до цієї теми (згадайте, наприклад, “Бората”, “Брюно” або “Диктатора”), але він надає їй новий поворот, делікатно проштовхуючи думку про те, що в Америці все закінується доволі чудернацьким способом. Адже і правда — хто найбільш схожий на Лібераче на вершині своєї кар'єри? Відповідь — Елвіс Преслі пізнього своего періоду. І тут мимоволі з'являється думка: а що, коли саме це повалення ідолів і є справжнім скандалом фільму, а не виставлені на загальний огляд коханці, які займаються чуттєвим кохання в неймовірних розкошах? І весь тягар цієї задачі лежить на плечах пари акторів, яку без перебільшення можна назвати неймовірною — це Майкл Дуглас, який вражаюче почувається в підтягнутій пластичними хірургами шкірі Лібераче та Метт Деймон в ролі цукрового жиголо з висвітленим волоссям. Їх хочеться буквально на колінах дякувати за самий факт їх існування, хай навіть в “гарячому” контексті фільму це і прозвучить як двозначний плеоназм.

22 травня 2013р., спеціально з Канн Олексій Першко

Недитячі ігри

П'ятий та шостий конкурсні дні 66-го Каннського кінофестивалю можна було б вважати повним розчаруванням, якби не два фільми:: перший з них - “Боргман” - належить перу знаного голандського майстра Алекса ван Вармердама,, другий “В середині Люіса Девіса” - знаменитих американських братів Коенів. І хоча в рейтинговій табличці, що її публікує часопис Screen International,стрічки ці отримали кардинально протилежні оцінки - “Боргмана” колеги-критики вважають чи не найневдалішим претендентом на “Золоту Пальмову гілку”, а “Люіса Девіса” зарахували до фаворитів — здається, що саме голандський учасник конкурса є на даний момент чи не найдовершенішим фільмом конкурсу.

Одразу обмовимося, що стрічка Вармердама розрахована в першу чергу на глядача, який віддає перевагу артхаузу, а не мейнстріму, і робить це вже доволі давно та систематично. Щоб скласти собі перше уявлення про “Боргмана” достатньо уявити собі (вибухову) суміш з сатири на буржуазію в дусі Бюнюеля, таємничого та непояснюваного відчуття тривоги з ранніх стрічок Міхаеля Ханеке та абсурдистського гумору шведа Роя Андресона. Отримана в результаті мікстура елегантна, інтригуюча та іноді гомерично смішна. Стартова сцена “Боргмана”, в якій озброєний дробовиком священник з двома компаньонами шукають в лісі головного персонажа та його підручних — з числа самих інтригуючих та енергічних сцен нинішнього каннського конкурсу. Не відкладаючи справу в довгу шуфляду, Врмердам ставить головне питання фільму — хто такий Боргман? Вампір чи простий волоцюга? Засновник чергової секти чи ж диявол у плоті? Чи ж він — вождь натовпів нових варварів, які вже заполонили так званий цивілізований світ, уміло користуючись лібералізмом, який у ньому панує? Питання ці так і залишаться без відповідей (принаймні, без лобових та очевидних), як залишаться загадкою і справжні наміри Боргмана. Чудово знятий в Cinemascope, відмінно зіграний (особливо виділимо виконавця головної ролі Яна Бійвута), фільм залишить вдячногто глядача з цілою купою питань того штибу, що змушують працювати мозок тривалий час і після перегляду і дають багато підстав для роздумів.

На подібний статус вочевидь претендував і француз Арно Деплешен, екранізуючи книгу персонажу, втіленого на екрані як завжди неймовірним Матьє Амальріком. Але чи Деплешен за час довгого творчого простою вийшов з руки, чи йому хотілося яскраво знову заявити про себе в колах справжніх інтелектуалів від кіно, але його фільм “Джиммі П.” вийшов важким не тільки за формою, але й за змістом, який по-справжньому може зацікавити хіба що глибоких спеціалістів з антропології в дусі Клода Леві-Строса.

В цілому ж конкурс нинішнього Каннського фестивалю (ще раз підкреслимо — станом на 6-й день фестивалю) м'яко кажучи викликає подив — чи то світове кіно знаходиться в кризі, чи то відбірники фестивалю виходили з якихось тільки їм відомих міркувань. Про що може бути мова, якщо навіть у самих учасників факт відбору їхніх ільмів викликає здивування (в такому дусі, зокрема, висловлювався Такаші Мііке, автор “Солом'яного щита” - і тут з ним важко не погодитися). До цього розряду варто віднести і ще одну японську стрічку “Який батко, такий і син” з тією лише різницею, що її режисер Хірокадзу Коре-еда не посипав собі голову попелом. Не справив враження чогось екстраординарного і останній фільм братів Коенів “В середині Люіса Девіса”, хоча саме він на даний момент був найпопулярнішим конкурсантом серед глядачів.

Що ж, залишається тільки сподіватися, що відома неписана фестивальна аксіома, згідно до якої всі найсильніші стрічки конкурсу спеціально ставляться орагнізаторами на останні дні, виявиться вірною і для нинішнього Каннського кінофестивалю.

21 травня 2013р., спеціально з Канн Олексій Першко

Народна республіка гріха

На четвертий конкурсний день 66-го Каннського кінофестивалю фаворитом критиків (якщо вірити традиційному опитуванню, що його щоденно проводить авторитетне професійне видання ScreenInternational) є фільм китайця Цзя Жаньке «Печатка гріха» (що його названо так, імовірно, за аналогією з уелсівською «Печаткою зла»). Стрічка ця впевнено випереджає і «Молоду та гарну» Франсуа Озона, і першу французьку стрічку іранця Асгара Фархаді «Минуле». І для цього є всі підстави.

В своєму новому фільмі Жаньке (1970 року народження) звертається до реалій сучасної Китайської Народної Республіки, до її кричущих протиріч між політичною системою та капіталістичною економічною моделлю. «Печатка гріха», сповнена суто азіатського насильства в дусі Такеші Кітано (недарма знаменитий японець виступає тут в якості продюсера), розділена на чотири історії, які розвиваються в різних провінціях Китаю і різко антагоністичних соціальних середовищах. В першій з них простий шахтар з жахливої китайської глибинки, не розуміючи, чому новий власник шахти, яка колись була державною, не видав всім належні дивіденди, береться вершити правосуддя за допомогою потужного мисливського дробовика. В іншій історії хостесса в сауні має нещастя вважати свою професію чесною, що і призводить у відповідь на вимогу зробити «повний масаж» до вибуху насильства і до печального та кривавого (для клієнтів закладу) підсумку. Ще в одній новелі молода людина, ставши винуватцем нещасного випадку на виробництві, змушений піти працювати в секс-клуб для нових китайців, але не витримує і там, а повернувшись на конвеєр, стає жертвою його невмолимих щелеп. Цзя Жаньке відомий в кінематографічному світі як один з найвидатніших та прискіпливих спостерігачів за реальністю, зняв фільм, який стане поворотним в його кар’єрі – його мистецтво прискіпливого змальовувача побуту вступає в діалог з кривавими кодами жанрового кіно (вестерну, фільмів про бойові мистецтва, трилеру). Цікаво, що творці «Печатки гріха» впевнені в тому, що їхнє творіння вийде на екрани Китаю без будь-яких купюр, що в свою чергу змушує замислитися про ступінь тоталітарності сучасного китайського режиму.

Ще один конкурсант – стрічка Асгара Фархаді «Минуле» - стала черговим прикладом того, як відрив від рідних коренів нівелює найяскравіший талант. Фархаді після успіху у Франції свого попереднього фільму – берлінського тріумфатора «Розставання» - отримав можливість працювати на батьківщині кінематографу. Однак позбавившись елементу заглибленості в іранські реалії, що було властиве «Розставанню», «Минуле» перетворюється на балакливу драму з життя мешканців паризьких передмість. І загальну картину не рятують навіть чудові акторські роботи Береніс Бежо, екс-пророка Тахара Рахіма та Алі Мосаффи.

P.S. А дощ над Лазуровим узбережжям триває вже четвертий день поспіль…

19 травня 2013р., спеціально з Канн Олексій Першко

Чудова у всіх стосунках

Вранці 16-го травня офіційний конкурс 66-го Каннського Міжнародного кінофестивалю відкрив новий фільм Франсуа Озона «Молода та гарна». Як вже зазначалося у нашій вчорашній статті, до стрічки визнаного enfantterrible європейського кіно можна пред’явити певні претензії (і в першу чергу в тому, що Озон так і залишився якщо не дитиною, то вже точно юнаком), які, втім,, все ж тьмяніють на фоні її чеснот. Добре відомо, що Озон випробував себе найрізноманітнішими жанрами, але все ж важко було уявити, що він здатен зняти подібний майже документальний репортаж, чарівне спостереження, наповнене трепетного зачарування об’єктом одночасно осяжним і невловимим – молодою жінкою.

Озон намагається зафіксувати майже невловний момент переходу героїні із стану збунтованої дівчинки-підлітка до своєї нової сутності (майже) дорослої жінки. Героїня фільму – сімнадцятилітня Ізабель – втративши цноту на пляжі з німецьким туристом, неочікувано для всіх (і, не виключено, для самої себе) вирішує стати повією високого польоту. Що нею рухає: думка про передчасну фригідність, яка зародилася підчас першого сексуального акту? Чи ж думка про те, що секс як такий не містить в собі жодного інтересу? Чого шукає героїня: задоволення, болю, грошей чи небезпеки? Саме в цих пошуках, що їх з величезним тактом зафіксував Озон, і полягає головна удача фільму. Від першого до останнього кадру режисер підтримує зі своєю героїнею мовчазний, але сповнений чуттєвості діалог. І, як і завжди, варто констатувати, що ця мета так би залишилася недосяжною неймовірного акторського складу стрічки, в якому виблискує дебютантка Марина Врак, яка чимось невловимо схожа одночасно і на Летицію Касту і на молоду Джейн Біркін. Своєю вражаючою кіногенічністю Марина-Ізабель поглинає практично все – простір, світло, та й весь екран. Вона не губиться ні на фоні чудової Жеральдін Пайас, яка зіграла її мати, ні навіть будучи в одному кадрі з великою Шарлоттою Ремплінг.

Озон зняв фільм не про юність чи ж покоління «шкільної проституції». Він зняв фільм значно глибший і одночасно позбавлений будь-якого моралізаторства. Йому вдалося внести достатньо легкості в такий непростий сюжет, а закинути йому можна в першу чергу те, що він так і не спромігся зняти справжній шедевр, якого від нього небезпідставно чекають вже давно. А причина цього криється, можливо, в тому, що він не дав собі труду подорослішати. Що ж, зачекаємо ще трохи.

24 сходинки

Вже ні для кого не є секретом, що 15 травня у Каннах відкрився 66-й Міжнародний кінофестиваль, який шанується не тільки як найпрестижніший у професійному світі, ай вже точно вважається найгламурнішим заходом подібного роду. Тільки цього року блискітки гламуру спробував вельми інтенсивний дощ — велика рідкість для цих місць (за офіційною статистикою на Лазуровому узбережжі 300 днів в році — сонячні).

Тож долати вимріяні кожним кінематографістом світу 24 сходинки, вкриті червоною килимовою доріжкою, що ведуть до найбільшого залу Каннського палацу фестивалів та конгресів — Великого тетару Люм'єр — творчій групі “Великого Гетсбі” на чолі з самим Базом Лурманом (хоча все одно домінував над всіма не він, а Леонардо ді Капріо — не тільки через свій безперечний зірковий статус, але через свій видатний зріст)довелося мокрою килимовою доріжкою. Але ентузіазму прихильників фестивалю та його гламуру (іноді складається враження,що простому люди, який стереже свої місця поблизу головних палацових сходів, байдуже, хто по ній сьогодні пройде, а головне — сам процес та близкість до світу небожителів) не охолодила навіть злива.

Що ж стосується самого фільму Лурмана “Великий Гетсбі”, який зняв свій перший фільм у 3D, то він залишив подвійні враження: з однієї сторони, важко собі уявити кращого кандидата для почесної місії відкривати Каннський фестиваль, адже “Великий Гетсбі” це, в першу чергу, неймовірне видовище (ті, хто бачив “Мулен Руж, мають уявлення про його характер) з чудовим підбором виконавців (окрім Леонардо ді Капріо згадає Керрі Малліган та Тобі Магваєра), яке супроводжується вражаючим саундтреком (у цьому Лурман визнаний майстер). Окрім того, на користь вибору саме цього фільму для відкриття 66-х Канн говорив і той факт, що автор літературного першоджерела срічки Френсіс Скотт Фіцджералд зі своєю дружиною Зельдою не один рік провів на найрозкішніших вілах Лазурового узбережжя. Але... Якщо все ж вважати, що Каннський фестиваль окрім гламуру має ще й суто кінематографічні цілі на зразок визначення новітніх тенденцій в кінематографі (або ж хоча б їхнє відстеження), то тут до фільму Лурмана можна висунути цілу низку претензій, головна з яких полягає на тому, що важкий труд з екранізації шедевру Фітцджералда Лурман з колегами звів до надлишкової (іноді до вульгарності) роботи художника-постановника. І в цьому буянні кольорів, костюмів, декорацій та найнеймовірніших спецефектів якось не звучать сатирично-меланхолійні нотки, які так притягують до одноіменного роману Фітцджералда. Хоча ні, сатира у стрічці Лурмана все ж пристуня, але в первинному, латинському значенні цього терміну, який позначав те, що зараз прийнято називати словом “попурі”.

Франсуа Озон, який своїм новим фільмом “Молода та гарна” відкривав головний конкурс Канн, дещо виправив враження, що їх викликає фестиваль, хоча і до нього важко ставитися однозначно, але — з інших причин. А це вжже предмет іншої розмови...