На своїй чужій землі

Не потрібно від біди втікати.

Потрібно навчитись жити з нею

«Брама»

Українське кіно, думаю, вже пройшло шлях первинного становлення, і зараз починає викристалізовувати вже діленням по течіям, при цьому з досить сильною реалістичною тенденцією, на чому автори стрічок особливо і не наголошують. Однією з таких – в контексті соціального реалізму, надзвичайно сильною стрічкою можна назвати стрічку «Брама» (зняту за підтримки Держкіно України), яка була представлена четвертого липня в кінотеатрі «СінемаСіті» акторським колективом та власне її натхненниками - драматургом Павло Ар’є (за п‘єсою «На початку і прикінці часів, або Баба Пріся») та режисером Володимиром Тихим.

…Отже, Чорнобильска Зона та залишки невеличкого селища поблизу Прип‘яті. В ньому живе одна єдина сім‘я – баба Пріся, її дочка Слава Савченко, та трохи чудний її син – Вовчик. Загалом, їх життя – це суцільна боротьба за виживання, в якій теж далеко не все однозначно. Так, голова сім‘ї – Пріся – вона аніскілечки не обтяжена випробуваннями – для неї все навколо – казки та легенди, обряди та чари, - тім більш коли є гриби, які відкривають «браму». Навіть аварія на ЧАЕС для неї – легенда, яка стала результатом змови… Проте для Славки та Вовки – Зона – це життя поза цивілізацією, без її благ, життя поза законом, життя, що є іграшкою для чужаків, для яких зона – розвага, де можна полювати не тільки на дичину, а і на тих, хто повернувся.

Жінка крутить роман з заїжджим міліціонером (на дворі – 1996) Василем, а син все намагається знайти друзів (з його оповідей) серед сталкерів. Проте одного разу він отримує поранення і всім героям потрібно викласти карти, заглянути в своє минуле.

…Якщо говорити прямо, то «Брама» - це намагання переосмислити образ «двічі маленької» людини – по перше, та що не належить до елітної касти «суддів, депутатів, прокурорів», що живуть однозначно поза законом, а по друге – вигнанців, «переселенців», яких не приймає нове оточення, виштовхує з відчю знову у Зону.

По-третє, їм недоступні основні куці гарантії – пенсії, медична допомога.. І власне, саме страшне – що це ламає людину, проте ті, як Пріся – що пережила Голод 1933 та німецьку окупацію, ставши героїнею радянського партизанського загону – мають шанс вижити і намагаються дати шанс близьким, і зараз виклик не менш страшний, аніж в лиховісні години… Сюжетна лінія надзвичайно прониклива, цільна, - з діленням на глави. і поряд з картинами виживання, ми бачимо такий собі чудово візуалізований світ «міфів зони», що часто перетікає в гротескні форми - проте з запитанням – це реальність чи візуальне відображення гри уяви героїв…

Гра акторів. Так, звісно Ірма Вітовська зробила неймовірне – постарівши у кадрі на сорок років, зігравши вісімдесятирічну жінку, персонажа з неймовірною самовіддачею, без тіні фальші, персонажа, який споглядає історію країни чесно – багатостраждальну, де на кожному оберті історичного маховика йшлося в більшості про виживання, проте – без внутрішньої злоби…ЇЇ дочку – Славку Савченко – що її зіграла акторка Віталіна Біблів - це жінка, яка страждає від важкого, невлаштованого життя, в буднях вона заклопотана буденними справами(вибачте за каламбур), і – дивакуватим сином. Доречі, жіночі персонажі виглядають куди більш сильними, аніж чоловічі – син Вовчик і коханець міліціонер Василь, які так чи інакше намагаються плити за течією, не можуть дати прямого бою а чи життю, а чи несправедливості…

Як висновок. «Брама» - це не вповні реалістичне кіно, так само вона ще меншим є «етно-жахастиком», бо найбільшим жахом є саме життя героїв. Так, це актуальна стрічка, вдвічі актуальна в контексті сучасної проблеми «переселенців» зі Сходу України, що стали жертвами спочатку збройного конфлікту, а потім, як і тоді «чорнобильці», часто зустрічають навіть на офіційному рівні – неспрйняття, ворожнечу, стикаються з матеріальними проблемами та проблемами адаптації. І більше – «Брама», це та стрічка, з якою так чи інакше – в прокаті чи після нього – потрібно хоча б ознайомитись. Бо справді – іноді для всіх нас може бути пізно.