Пропаганда в кіно

Ми живемо у світі ідей, які є на різних рівнях потреб суспільства. В мистецтві ці ідеї можна уникати, замовчувати, переосмислювати. Але чи можна їх повністю розмежувати з мистецтвом? Та й чи можуть деякі творці повністю позбавити себе ідейності?

Вчора

Навіть мінімальний авторський підтекст іноді можна трактувати як вияв прихованої реклами чи взагалі пропаганди. А вона витинається не повністю і не назавжди. Та вплив її чимдуж сильніший, коли пропаганда повністю зливається в суть історії, коли неможливо їх розмежувати і одне без одного вони втратять силу, а їх існування кидатиме паплюжні тіні. Зазвичай говорять про політичну пропаганду тих чи інших явищ певної країни, в якій відзняли кіно. Популярність інших напрямків прихованої чи відкритої агітації порівняно менша, тобто і вплив її значно переконливіший. Взагалі будучи найуніверсальнішим із мистецтв, кінематограф приречений стати провідником мас у різних напрямках. І не варто у цьому бачити лише негатив і спотворення цілі кінематографу. Ви відвідуєте перегляд, аби розважитись, відволіктись, забутись в побаченому. Кіносеанс передбачає навіювання: пряме чи опосередковане - залежить від майстерності творців.

У часи, коли кінематограф здобував популярність, світ сколихнули дві світові війни. Фільми, які мусили розвивати "правильну" свідомість, з’явилися з проникненням ідеологій у всі сфери життя громадян. Це відбувалося у Німеччині, СРСР і в інших країнах, де були встановлені тоталітарні режими. І серед відвертих агітаційних підмінок народжувались і агітаційні шедеври: «Тріумф волі» (1935) Лені Ріфеншталь, «Олександр Невський» (1938) Сергія Ейзенштейна...

Адольф і Лені

Варто згадати фільми, які режисери знімали на замовлення, але з цікавим авторським трактуванням. Наприклад, чудовий (і чомусь забутий тепер) фільм Гліба Панфілова «Прошу слова» (1977) з Інною Чуриковою. Знятий у дусі застійного соцреалізму, фільм несе у собі не лише актуальні і сьогодні теми зіткнення чиновника-ідеаліста з реальністю, але й відображає ту приховану сатиру, яку автор заклав у всі демонстровані образи, і яку чомусь не розгледіли очільники цензури. Майстерність Панфілова цінна саме тим, що, пішовши на діалог з владою і згодившись зняти цю картину, він створив фільм, в якому авторський замисел переконливо залишається основним. Так само невимушено оминали цензорів «А зорі тут тихі» (1972) Станіслава Ростоцького, «Сходження» (1976) Лариси Шепітько, певною мірою «Андрій Рубльов» (1966) Андрія Тарковського.

Кіно не може бути абсолютною пропагандою, адже воно зуміло за короткий німий період набути багатьох мистецьких елементів. Усі рухливі образи, реалістична бутафорія передбачають реальність відображеного. І саме цими засобами послуговуються найрізноманітніші кінотворці у процесі створення фільмів. Яке змістове наповнення має картина і що побачить пересічний глядач, залежить в більшій мірі від глядача. За часів СРСР, тобто певної кінематографічно очищеної ізоляції, були демонстровані саме вибрані картини, які жодного разу не могли запевнити в тому, що несуть у собі якісь хибні чи крамольні ідеї. "Перевірка на дорогах" (1971) Олексія Германа-ст., "Комісар" (1967) Олександра Аскольдова, "Тема" (1979) Гліба Панфілова і інші тоді заборонені, а тепер шедеври міцно були сховані (а деякі і знищені) від радянських обивателів.

Сьогодні

Остання імперія рухнула, а разом і з нею її неостаточно сформована культура. В союзній республіці Україні розпочався застій у царині кінематографу, наслідки якого ми спостерігаємо і досі. Суспільство накопичування в процесі суперечок за майнові цінності порвало тісні мистецькі нитки. І замість того, щоб будувати культуру, яка б стала основою міцного зв'язку українства і плацдармом для побудови єдиної ідеології, громадяни, наситившись побутовими потребами, згодились споживати «ширпотреб», завезений з ближнього і дальнього зарубіжжя на радість їх кінематографіям. Останніми роками дуже активну діяльність у сфері очищення українців від "згубного впливу" проводить комісія із захисту суспільної моралі, що заборонила, серед іншого, цікаві у питанні пропаганди картини: "Бруно" (2009) і "Ми з майбутнього 2" (2010). Чи варто тут нагадувати про всюдисущий он-лайн прокат цих картин і можливість завантаження стрічок у вільному доступі з інтернет-ресурсів? Та навіть не самих "моралістів" потрібно звинувачувати у популяризації заборонених фільмів, а ЗМІ, які розтрубили цю звістку для всіх і кожного. І псевдозаборонений плід скуштували всі охочі.

В кінотеатри він так і не потрапив

Чи можна собі уявити, як про фільми, піддані цензурі в СРСР, розповідали б диктори в новинах? Якщо існували певні обмеження, вони охоплювали всі засоби інформаційного впливу. Тому диктат ідеології був ефективним. Тепер це лише "полювання на відьом", яке вносить у буденність інформаційний привід. Отже ми стикнулись з ситуацією державної культурної незрілості. Картина "Бруно" - перша стрічка в Україні, заборонена за "показ гомосексуальних збочень". Тобто, можна трактувати це неоднозначне рішення як спосіб зупинення пропаганди гомосексуалізму в Україні. Та все ж потрібно зважити на той факт, що у фільмі явище гомосексуалізму показане в абсолютно непрезентабельному вигляді (на відміну від "Горбатої гори" (2005), яка була в широкому прокаті). І тому заборона стрічки як агітаційної є повним безглуздям. З іншого боку від фільму несе своєрідним сарказмом, який в певні моменти трансформується у відверту печаль і навіть огиду. Звичайно, що це кіно не для широкого прокату. Але забороняти фільм, в якому присутні декілька крамольних (і що важливо гомосексуальних) епізодів, та в той же час закривати очі на трієрівський «Антихрист» (2009), змушує вірити, що комісія працює за лише їй відомими подвійними стандартами.

З приводу невидачі прокатного посвідчення російському фільму «Ми з майбутнього 2» все зрозуміліше: фантастична картина відображає українських воїнів УПА у абсолютно негативному світлі, а сам фільм є повною і безглуздою спробою зібрати усі неадекватні уявлення росіян про український націоналізм і історію. Ця стрічка - одна з небагатьох, абсолютно нескромних українофобних робіт, яка була створена за кордоном. Та найцікавіше, що у фільмі знімалися син і онук Богдана Ступки: Остап і Дмитро. І це зважаючи на те, що у сиквелі відмовився грати російський актор з першого фільму Данило Козловський, якого відлякала відверта антиукраїнська спрямованість стрічки. Але на сьогодні в Росії це не єдине явище повернення відкритої проросійської пропаганди.

Чим не радянський агітплакат?

Нікіта Міхалков завжди вміло придивлявся до західного кіно. Тобто це було відчутно ще у «Свій серед чужих, чужий серед своїх» (1974). В новому тисячолітті ми маємо змогу переглядати три стрічки режисера, з яких жодна не є оригінальною. Криза Міхалкова привела до ідейного наповнення його «12» (2007): кількість історій, розказаних присяжними, без змістовного їх вирішення переконує у намаганні режисера зосередити увагу глядача на різних спектрах життя путінської Росії, і цим самим підвести емоційний градус до критичного, і завершити фільм, поки глядач ще не встиг усвідомити, що Міхалков спекулював задля каси і на радість чиновникам. В одному із інтерв’ю газеті «Аргументи і факти» автор дуже точно розкрив своє творче кредо: «Нас не будуть поважати до тих пір, поки ми самі себе не почнемо поважати. В Америці, приміром, не соромляться знімати фільми, де чи не в кожному кадрі звучать ідеї патріотизму і величі американської нації». Ось і не дивно, що стрічка «Стомлені сонцем 2: Предстояння» (2010) вийшла зі слоганом «Велике кіно про велику війну». Нескромно, але по-імперськи. Сучасний російський режисер Алєксєй Балабанов агітує на іншому рівні різними засобами. У дилогії «Брат» (1997 і 2000) режисер зухвало виносить російську ідею, а з вуст героя Сергія Бодрова-мол. звучить: «Скоро всій вашій Америці кирдик»; «Не брат ти мені, гнида чорнож**а»;«Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте» і т.д.

Завтра

Цікаво те, що усі країни з імперськими планами завжди, через кінематографічну пропаганду відображали образ антагоніста, суперника, ворога. Про цей факт цікаво висловилась російська авангардна легенда Наталя Медведєва: «А кінематограф як працює? Він відображає, на прикладі джеймс-бондівських фільмів це дуже видно, які взаємини між країнами. Погані - значить, там якийсь російський мерзенний буде в цій шапці «пиріжок», такий дядько партійний огидний чи міліціонери ... А от краще відносини - там вже відразу з'являється симпатична агентка КДБ ...». Так, на прикладі серіалу про агента 007 можна прослідкувати взаємовідносини на карті світу. З першої картини «Доктор Ноу» головними ворогами Бонда були вихідці з нацистської Німеччини, секретної поліції маршала Тіто (колишня Югославія), сицилійська і корсиканська мафії. Поступово зло представлених персонажів переміщалося з окремих угрупувань до злочинців-одинаків. І якщо в 60-их ці угрупування головною ціллю бачили знищення СРСР і США, то наприклад у 80-их - полковника корейської армії, радянських генералів, латиноамериканського диктатора. Після руйнування біполярності світу спектр ворогів Бонда також змінюється: з’являються нафтові магнати, афганські принци, члени терористичних організацій.

В СРСР все було інакше. Не надто переймаючись зовнішнім образом країни чиновники займались ізоляцією і консервацією пропаганди (що по суті і призвело до краху системи) серед населення. В країну допускалися лише обрані, ідеологічно правильні західні картини, де були вирізані неблагонадійні епізоди. Наприклад радянський глядач мав змогу бачити лише чорно-білий варіант антифашистського «Конформіста» (1970) Бертолуччі із вирізаними епізодами сексуального життя героя. Тепер, коли кордони відкриті, а світ завдяки інтернет-павутині стає спорідненішим, інформаційні війни виходять на перший план. Адже, якщо раніше пропаганда існувала, маскуючись під мистецтво, тепер вона займає простір швидкої масової інформації, яка розлітається світом і створює хибне враження про будь-що.

Кадр з "Вантажу 200"

В кіно пропаганда існує також, але це вже швидше агітація і культурний екстремізм. Ось, наприклад, стрічка Балабанова «Вантаж 200» (2007), де одразу після перегляду виникають помисли про незумисні пропагування жорстокості і песимізму. Одного дня усі антиутопічні прогнози творців екранного кінця світу («Армагеддон» (1998), «Післязавтра» (2004), «2012» (2009)) можуть втілитись в реальність і остаточно знищити її? В це віриться найважче, адже такі фільми виконують роль шапіто-шоу. А ось таким вишуканим асоціальним явищам, як «Механічний апельсин» (1971) Стенлі Кубрика і «Забавні ігри» (1997) Міхаеля Ханеке наявність всеосяжного таланту помноженого на чудове відчуття реальності допоможе завжди пропагувати страх і дивувати розум. Пропаганда через кіно буде дієвою завтра при наявності мистецького сьогодні. Світ, зачарований війнами, поглинає усю швидкодоступну інформацію.

Саддам Хусейн можливо в пеклі, а можливо в раю

Справжнє кіно залишається осторонь, його пропаганда оманлива, адже уся її міць перемістилась на всіляких телепузиків і героїв "Південного парку" (1999), які у цьому повнометражному мультику жорстко висміювали зв'язок диявола і Хусейна. Головне у всьому цьому, аби пропаганда несмаку не заполонила екрани країни. Від неї очиститись найважче.