300 тухольців
Коли глядач чекає на появу нового фільму, йому не варто завищувати свої очікування, бо це може зіграти з ним злий жарт. Тому ті, хто очікував від другої екранізації «Захара Беркута» надто багато можуть бути розчаровані або і вкрай незадоволені. Але що ж тут поробиш – від Ахтема Сейтаблаєва, режисера «Кіборгів» очікувався немало-небагато шедевр українського кіно (в прямому смислі). На жаль, шедевра не вийшло. Тому давайте розбиратися, що не так і що так з фільмом «Захар Беркут» (2019).
Отже, середина XIII століття. Монгольська орда завойовує землі колишньої Київської Русі й потроху підступає до українських Карпат. Тамтешні правителі явно не готові до того, щоб дати бій загарбникам – у них триває вияснення стосунків між собою. Зокрема община селища Тухля на чолі з Захаром Беркутом не бажає визнавати владу боярина Тугара Вовка, який отримав від князя Данила Галицького право власності на землю общини. Але треба щось вирішувати – монголи явно не настроєні на дружні стосунки…
Звичайно, повість Івана Франка «Захар Беркут» – непоганий матеріал для епічного історичного кінополотна. І коли з’явилися перші кадри зі зйомок другої екранізації (перша екранізація побачила світ у 1971 році) з Робертом Патріком в ролі Захара та бюджетом в 75 мільйонів гривень (який згодом розрісся до рекордних 113 мільйонів), цей кінопроект здавався вкрай багатообіцяючим.
І на перший погляд – все у фільмі гаразд: око глядача зачаровують безмежної краси пейзажі Карпат, детально продумані декорації тамтешніх середньовічних будиночків, одяг місцевих мешканців, обладунки воїнів та прийнятна гра акторів. Всесвітньо відомі Роберт Патрік («Т-1000» з фільму «Термінатор-2») та Томмі Фленаган («Хоробре серце») відіграли свої ролі досить переконливо; на даний момент маловідомі Алекс Макнікол в ролі Максима Беркута та Поппі Дрейтон в ролі Мирослави також старались, тим паче, що їхнім персонажам приділяється чимала увага. І ніби на початку все йде нормально – глядача знайомлять з персонажами, з місцевим побутом та політичною обстановкою. Але що далі йде фільм, то більше починають вилазити сюжетні діри та помилки в режисурі.
Можливо, причиною цього стало те, що Сейтаблаєв з власної волі опинився не на «своїй території» - раніше він знімав серйозні (і навіть дещо камерні) історичні фільми про депортацію кримських татар (Хайтарма (2013), Другу світову війну («Чужа молитва» (2017) та війну на Сході України («Кіборги» (2017). Але «Захар Беркут» - це швидше красива легенда, ніж реальна історія, і з достовірністю багатьох подій, викладених в повісті Івана Франка історики точно не погодяться. Наприклад, головний антагоніст повісті, монгольський хан Бурунда загинув при спробі захоплення Карпат, тоді як історичний Бурунда, який не був ханом, успішно їх захопив і помер через 20 років після описаних подій. Але біс із нею, з історичною достовірністю, важливо те, як у фільмі подано матеріал – он «Хоробре серце» Мела Гібсона більшість глядачів вважають шедевром, байдуже, що з достовірністю там проблеми, а у фільмі «300» Зака Снайдера вона близька до нуля. Але сценаристи і режисери «Захара Беркута» (так, їх було по двоє, може, в цьому криється одна з причин численних проколів) явно не впоралися зі своїм завданням.
І основна проблема не у відмінностях від першоджерела – в цьому нічого поганого немає, головне, щоб вони були правильно введені в основний сюжет. Але з цим вийшов прокол - фільм обтяжений зайвими персонажами: в сюжет фільму додано дружину Захара, другого сина Івана з цілою родиною, німого коваля Петра, шизонутого карпатця Богуна (єдиного персонажа фільму, який не ходив до стоматолога) і так далі. І хоча актори старались, але їхні персонажі грають у сюжеті швидше декоративну роль. Ну, добре, Петро епічно зрушив кусок скелі, але замініть його на групу безіменних тухольців на чолі з Захаром Беркутом і сюжет би тільки виграв. На додачу, фільм страждає на слабку динаміку оповіді та сумбурну подачу подій. Наприклад, у повісті Тугар прибув на тухольське віче, де був викритий у зраді та співпраці з монголами, після чого дременув домовлятися з монголами про штурм Тухлі; у фільмі це розтягнуто на цілий ряд подій: прибуття Тугара на віче, на якому замість викриття відбувається поєдинок честі, після нього Тугар обіцяє стати на бік тухольців, паралельно невелика група монголів тероризує місцеве населення, цю групу вирізають тухольці (при чому за кадром!), після чого очільник цієї групи зізнається ханові, що в Карпатах у нього є своя людина (чого ж ти, падло, до цього мовчав?), монголи ідуть до цієї людини і аж тоді виясняється, що це Тугар. І схожих сценарних прорахунків у фільмі чимало. Можливо, це б виглядало сяк-так прийнятно, якби це був міні-серіал, але в рамках двогодинного фільму в кінотеатрі – це нікуди не годиться. Звичайно, деякі сценарні нововведення цікаві – наприклад, у Бурунди з’явилась особиста мотивація вбити тухольців; також цікавішим стало розміщення селища Тухля і використання жителями селища рельєфу для оборони; та й Захар Беркут у порівнянні з першоджерелом помолодів років на п’ятдесят і явно десь воював, судячи з непоганого володіння середньовічною зброєю. Окремі сцени фільму вдалися, окремі «рушниці на стіні» нормально «вистрілили». Але недоопрацювання вони не приховали.
Що стосується технічної сторони фільму, то тут знову все неоднозначно. Картинка в цілому красива, але комп’ютерна графіка досить посередня, а в деяких моментах – відверто жахлива, при чому настільки, що хочеться вирвати собі очі, і лише красиві декорації змушують вставити їх на місце. Музика не запам’ятовується, за винятком пісні гурту «Океан Ельзи» у фінальних титрах. Операторська робота в сценах, де показано «мирне життя» та пейзажі природи – непогана. Але коли починаються бої, то оператор починає частенько хворіти на паркінсонізм, а монтаж стає рваним.
Що стосується боїв, то, відверто кажучи, вони не вражають. В основному це потасовки сам-на-сам або з невеликою групою осіб. Наймасштабніша битва – між скелями, на яку покладалися найбільші надії, також вийшла якоюсь сухою. Звичайно, ніхто не вимагав того ж результату, який був у фільмі «300» (хоча видно, що творці фільму черпали натхнення звідти). Але й винахідливості у поставці битви, яка була, скажімо, в «Центуріоні» (2010) тут також не видно.
Оскільки «Захар Беркут» з самого початку планувався для міжнародного прокату, в тому числі в США та Об’єднаному Королівстві, то в оригіналі він був знятий англійською мовою. Логічно, бо на заході не дуже люблять дивитися фільми в дубляжі, а бюджет «Захара Беркута» тільки в українському прокаті точно не вдалося б відбити. Але український дубляж залишив неоднозначні враження – в цілому вийшло непогано, голоси підібрані добре, актори старалися. Але про кличний відмінок в іменах наші режисери дубляжу, здається, починають забувати. А фінальна закадрова промова Захара Беркута взагалі звучить дивно. Справа в тому, що в українському дубляжі персонажі говорять сучасною літературною українською мовою, але фінальна промова взята дослівно з книги. Тільки ось книга написана старою українською мовою зразка XIX сторіччя, тому звучить інакше. Самі розумієте, наскільки це дивно звучить в дубляжі.
В цілому, фільм «Захар Беркут» (2019) вийшов далеко не таким, яким мав би бути. Проблеми зі сценарієм, режисурою та динамікою оповіді зробили свою чорну справу. Загалом, фільм заслуговує оцінки «задовільно». Це непогано на фоні попередніх спроб українських кінематографістів зняти фільм на тему української історії часів середньовіччя. Але для режисера «Кіборгів» це синонім слова «провал».
