Венеціанський фестиваль: від фашизму до неореалізму

Як вже зазначалося в попередній статті про історію Венеціанського фестивалю, 40-ві роки минулого сторіччя стали одним з найважчих періодів в історії заходу. Від 1938 року політичний тиск на фестиваль починає руйнувати його авторитет, а на початку сорокових ситуація навколо фестивалю дегенерує до такої міри, що в 1940-му, 1941-му та 1942-му роках фестиваль проходить не на острові Лідо, а самі ці фестивалі потім буде визнано такими, що не відбулися. В конкурсі приймають участь тільки твори та режисери з країн вісі Рим-Берлін, атмосфера форумів швидше пропагандистська, ніж художня.

1946-го року Венеціанський фестиваль поновлює свою роботу, але конкурсні покази відбуваються не у палаці кіно на острові Лідо, а в кінотеатрі «Сан Марко». Відбувається це через дуже просту причину – палац зайнятий союзними військами. (З такою ж проблемою цього року стикнеться й Каннський фестиваль). Новий директор фестивалю Еліо Дзордзі намагається відновити міжнародний престиж Венеції, що його було знищено за час Другої Світової.

Фестиваль 1946-го року вперше проходить не в серпні, а в вересні – це було результатом угоди з Каннським фестивалем, який того року вперше почав свою роботу 20 вересня.

Венеціанський фестиваль другої половини 40-х років проходив під знаком неореалізму – однієї з най значиміших течій в історії італійського та світового кіно. В конкурсі фестивалю були представлені такі знакові стрічки цієї течії як «Пайза» Роберто Росселіні (1946), «Трагічне полювання» (1947) Джузеппе де Сантіса, «Без жалю» Альберто Латтуади та «Земля дрижить» (1948) Лукіно Вісконті. Цікаво, що незважаючи на безсумнівну високу художню цінність та успіх у публіки, ці стрічки не отримали підтримки тодішньої критики.

Наприкінці 40-х років Венеціанський фестиваль знову приймає таких видатних режисерів світового кіно як Орсон Уеллс, Лоуренс Олівьє, Фріц лангЮ Джон Хьюстон, Клод Отан-Лара, Девід лін, Жорж-Анрі Клузо, Жан Кокто, Майкл Пауелл та Емерік Прессбургер.

З нормалізацією обстановки повертаються на фестиваль і «ікони» світового кіно тієї епохи: Ріта ХейвортЮ Джозеф Коттен, Олівія де Хевіленд, але головною зіркою фестивалю тих часів була італійська акторка Анна Маньяні, яка 1947 року отримала «Кубок Вольпі» за кращу жіночу роль у стрічці «Депутатка Анджеліна» Луїджі Дзампи.

Фестиваль 1947 року проходить в неймовірних антуражах історичного «Палацу Дожів», Цей рік також відзначено поверненням до конкурсу Венеції стрічок з Радянського Союзу та появою на ньому стрічок з країн народних демократій. Наприклад, чехословацька стрічка «Сирена» режисера Карела Стекли отримала перший приз фестивалю від міжнародного журі, яке поновило свою роботу.

1949 року під керівництвом нового директора Антоніо Петруччі фестиваль повертається на острів Лідо до Палацу кіно. Цього ж року засновується новий приз фестивалю – «Лев Святого Марка» за кращий фільм – що його було вручено французькій стрічці «Манон» одного з найцікавіших та неоднозначних режисерів Франції Анрі-Жоржа Клузо.

Венеціанський фестиваль на порозі 50-х років, протягом яких форум ствердиться як один з найавторитетніших міжнародних кінофестивалів.