Наполеон

Перша версія: 1927 рік – «Наполеон Бонапарт», німий фільм в чотирьох частинах по 1 годині кожна

Друга версія: 1934 рік – фільм озвучено

Третя версія: 1971 рік – фінальна версія, створена самим Абелем Гансом в рамках святкування 200-річчя від дня народження Наполеона за ініціативи Андре Мальро

Сценарій, монтаж, постановка та діалоги – Абель Ганс

Оператор – Жак Крюгер

Виконавці головних ролей: Альбер Дьедонне (Наполеон), Жан (Алєксандр) Кубицький (Дантон), Антонен Арто (Марат), Едмон ван Даель (Робеспьєр), Абель Ганс (Сен-Жюст).

Тема: сходження до влади Наполеона Бонапарта: його перебуванняв Парижі, повернення на Корсіку та втеча з неї, облога Тулона, ув’язнення в Антибі, зустріч з Жозефіною, початок Італійської кампанії. Погляд Наполеона на Велику Французьку революцію.

Абель Ганс визнавав, що на створення стрічки «Наполеон» його підштовхнув фільм великого американця Девіда Уорка Гріффіта «Народження нації». Він навіть обговорював цю ідею з самим Гріффітом у Нью-Йорку 1923 року на прем’єрі фільму «Колесо». Повернувшись з Америки Ганс розпочинає роботу над сценарієм своєї масштабної епопеї. В процесі написання сценарію режисер прочитав більше 300 книжок. Наприкінці 1924 року сценарій, який складався з 8 частин (по 3000 метрів плівки кожна), було завершено. Знято було тільки 2 перші частини, решту було продано, і на основі однієї з них у Берліні було знято фільм «Наполеон на острові Святої Єлени» (реж. Луппе Пік).

Для зйомок фільму було створено міжнародний консорціум, серцем якого був комерсант російського походження Владімір Вєнгєров.

Зйомки фільму почалися в січні 1925 року і тривали (без урахування перерв) 14 місяців, було експоновано 450 000 метрів плівки, витрачено бюджет у 18 мільйонів франків.

Прем’єра першої версії довжиною в 5600 метрів відбулася в паризький Опері в квітні 1927 року у присутності всього французького істеблішменту.

В рукописний замітці, текст якої наводить в своїй праці про Ганса Роже Ікар, режисер пише про свого «Наполеона»: «Глядач не повинен бути глядачем, як раніше: це дає йому змогу сперечатися і критикувати. Він має бути учасником, яким є і в житті – в тій же мірі, як і актори. Особливості моєї техніки мають зробити це психологічне перетворення, і тоді глядач почне воювати разом з солдатами, страждати разом з пораненими, командувати разом з воєначальниками, рятуватися втечею разом з переможеними, ненавидіти, любити. Він має злитися з драмою на екрані, як афіняни зливалися з трагедіями Есхіла – і настільки щільно, що при колективному впливі всі глядачі стануть єдиною душею, єдиним серцем, єдиним духом».

Для втілення цього задуму Ганс вигадав низку технічних новацій: часте використання суб’єктивної камери, пристосування, які дозволяли камері рухатися так, як раніше вважалося неможливим (найвідоміший з них – камера-маятник), максимально короткий монтаж, розділення екрану на кілька секцій (полі бачення та триптих).

Як відзначає відомий французький критик Жак Лурсель, «головна удача Ганса в тому, що йому вдалося підвищити дію до рівня бурхливого ліризму, коли пишномовний стиль, невіддільний від обраної теми, перетворюється на візуальну поезію та втілюється у дивовижних зображеннях, що надають розповіді космічні масштаби».