ТЗВНБ або ще один витвір метра
Уже із вирішення вхідних титрів відчувається рука Вуді Аллена, котрий не зраджує своїй фірмовій стилістиці, дещо мультяшного та ретро-позитивного інтро. “Ти зустрінеш високого незнайомого брюнета” (“ТЗВНБ”) аж пестрить акторами першої величини, тут тобі і Бандерас, і Хопкінс, і Пінто, і Уотс із Броліном, а також це вже четвертий фільм Аллена, знятий на лондонських локаціях і він продовжує ту частину фільмографії метра, яку можна ідентифікувати як “період після Скарлет Йохансон.”
Вуді звертається знову ж таки до своєї улюбленої теми сімейних перетасовок та любовних комбінацій і важко навіть визначити, в чому конкретно заключається шарм його фільмів, у зворушливій старомодності, підкріпленій інструментальними саундтреками в дусі позитивного ресторанного джазу 70-х? у вставлянні персонажів, якимось чином наближених до арт-серидовища?(Джош Бролін тут виконує роль не надто успішного письменника і його персонажа проводять крізь систему літературних публікацій, це вже не говорячи про те, що Наомі Уотс – по сценарію мистецтвознавець, а Антоніо Бандерас – власник галереї, що крутить роман із художницею), чи все це просто любов, що витає в повітрі і готова вселитися в будь-кого, навіть у всіх зразу, включно із собакою?
Джеммі Джонс та Ентоні Хопкінсу прекрасно вдається перетворення у пару поранених в голову старперів-розлучЕників, що-що, а обігрування бісиків у ребрах на старості років – це коронна фішка Вуді Аллена, яка проектується прямо із власної біографії, варто згадати хоча б стосунки старого мізантропічного маразматика та юної німфетки із фільму “Будь що буде” (“Whatever works”) за 2009 рік.
Достатньо регулярні теми саморобних екстрасенсів та покупки джевелерії обігруються достатньо свіжо і живо і поступово таки викристалізовується пара, яку формують трухнявий старпер та баришня втричі за нього молодша, котра нагадує Памелу Андерсон в молодості, - до повноти образу Хопкінсу хіба що тільки не вистачає бордового хефнерівського халату. Наомі Уотс в свою чергу демонструє образ типової хорошої дівчинки – гарної, серйозної, правильної, аккуратної та вихованої, котрій замість злизування вершків із бокалу життя та заведення дитини, доводиться жити в дурдомі.
Коли дружина відмовляє у постільних забавах, то у Джоша Броліна виникає абсолютно свідоме бажання ті ж таки забави провести в компанії чумової смуглянки в червоному (Фріда Пінто), котра щодня грає на гітарі навпроти його вікна. Той же Бролін, який вже далеко не вперше знімається у Аллена своєю гротескною вайлуватою дурнуватістю додає фільму ще кілька пунктів. Диллему “що краще – жити із придурком і невдахою чи зустрічатись із мужиком, що їздить на ервосьмих “Кольцах” та купує діаманти, Наомі Уотс вирішує на користь останнього пункту.”
Фільми Вуді Аллена являють собою типовий зразок т.з. “арт-бастерів”, у цьому випадку приставку “арт” забезпечують персонажі, що так чи інакше мають відношення до арт-індустрії – галеристи, мистецтвознавці, художники, музиканти та інші звірятка. У арт-бастерах від Вонга Кар Вая, наприклад, цю ж таки приставку “арт” забезпечують специфічні відео-ходи, а у арт-бастерах від Тарантіно ця ж приставка – це рваний сюжет&діалоги.
В свої 75 Аллен як ніхто інший знає толк у Віагрі і створює за її допомогою одну із самих комічних сцен. Поступово попередні події розквітають сімейним скандалом середньої бурхливості, який у фільмі замінює спецефекти. Знову ж таки Вуді вводить тему злочину, що здійснюється заради покращення свого соціального статусу - тепер це крадіжка чужого роману на гіпер-актуальну тему “дитяча порнографія в Белфасті.” Сам же метр традиційно з’являється в епізодичній ролі батька неблагополучного жениха, що намагається заспокоїти черговий сімейний скандал.
Три основні сюжетні лінії таки знаходять свою розв’язку: перша – типово класична, в дусі “Злочину та кари” Достоєвського, друга – вже типово модернова, що заключається в тому, що ні апартаменти, ні шубки не замінять молодій путані свіжого і спортивного пісюнчика, котрий її приваблює куди більше, ніж повільно-розвалюючийся на запчастини старпер в костюмі Діда Мороза із повним мішком Віагри в руках, а третя сюжетна лінія видається самою наівною і фантазерською, але саме вона крізь лапшу інкарнацій в кішку та постукувань на спіритичному сеансі таки приводить крейзувату старушенцію Джемму Джонс до омріяного хеппі-енду.
Здавалося б, Вуді Аллен нічого нового вже давно не вигадує і його фільми це одна і та ж бескінечна історія, що лиш кожного разу по-новому перетасовується. І в цьому плані “ТЗВНБ” це ще один достойний витвір метра, все як завжди на рівні, життєво і, як це заведено для фільмів Вуді, неможливо відірватися.
