Песимістичний шедевр Коенів

Фільми Коенів слід дивитися, насамперед, вухами. Приділяючи значну увагу тому, як балакають люди, серед режисерів брати посідають почесне місце «лінгвістів», вміло передаючи діалекти, стереотипні характери мовлення та обмовки. Усі діалоги немов підслухані з реальних розмов – «слухаючи» Коенів не виникає враження несправжньості.

Інша справа, коенівські персонажі: завжди колоритні та яскраві, герої Коенів водночас неконтрастні і пласкі самі по собі. Здається що бачиш персонажа наскрізь, бачиш що він думає і чим живе. Герої Коенів ніби походять із античних театрів, в яких маска була фізично осяжним і цілком зрозумілим за призначенням приладом.

У той же час, коли персонажі є «класичними» та осяжними, справжня магія братів Коенів відбувається у вирі подій та обставин, а також кафкіанському зовнішньому світі, який перемішує та поєднує героїв у різноманітних комбінаціях і ситуаціях як гральні карти. І якщо у одному з попередніх шедеврів «Фарго» цей «зовнішній фактор» носив впорядкованіший та майже непомітний характер, переносячи фільм радше до розряду епосу, «Серйозна людина» розповідає про неосяжність буття та «незбагненність божественних шляхів». Хоча ні я, ні багато інших глядачів не погоджуються з таким поглядом на життя.