Син людський
Рецензія на фільм: Страсті Христові
Напередодні Великодніх свят у переповненому залі "Київської Русі" фільм „Пристрасті Христові" став свого роду причастям. Важко передати враження від перегляду. Та і не перегляд то був, скоріше - емоційно-релігійний досвід.
Мел Гібсон вже дев'ять років як не приміряв на себе режисерські облаштунки. Але нерозмінений досвід „Хороброго серця" став неаби як у пригоді. Глобальна підготовка до фільму, матеріали до якого Гібсон почав збирати ще у 1992 році, також далася взнаки. Оригінальний і природній крок до озвучення „Пристрастей Христових" арамейською мовою - вже одне, заради чого варто переглянути фільм. Спочатку Гібсон планував взагалі не давати субтитрів - „нехай події та гра акторів говорять самі за себе", але потім пішов на уступки, дозволивши субтитри. При чому, як виявилось, субтитри аж ніяк не псують фільм. Проте наскільки сильний ефект, коли у розмові з Понтієм Пілатом Ісус Христос переходить на латину.
Тінь „Хороброго серця" в деяких елементах зіграла проти фільму. Джон Дебні, композитор оригінальної звукової доріжки до фільму добряче наслухався Джеймса Хорнера. Деякі елементи нагнітання та напруження, особливо на початку фільму, звучали дуже вгадувано. Не знаю, чи це трейдмарк Гібсона, але: рух постатей (Сатани, Діви Марії) за спинами, замахи молотка (меча у варіанті „Хороброго серця"), моменти тортур, властиві сповільнення у світлі факелів виглядали знайомими.
За виключенням декількох епізодів, не покидало відчуття, що „Пристрасті Христові" свого роду „інді" фільм. В першу чергу, завдяки маловідомому кастінгу (за виключенням Белуччі). Навіть Джеймса Кавізела, виконавця ролі Христа, з видозміненим носом за перемальованими очима з блакитних на карі, було важко впізнати. Незважаючи не те, що Марію - матір Христа, грала мало не однолітка Кавізела, у фільмі цього помітно не було. Тоді як творцям вдалося передати всю глибину трагедії, самопожертви та любові матері і сина.
Було пару речей, які викликали доволі контроверсійні почуття. В першу чергу - це попсові і далеко не канонічні вставки, в т.ч. анімовані, із Сатаною в стилі "Володаря кілець". Далі, основний фарисей виглядав якось вже зовсім по-слов'янськи. А ситуація з Іудою, в частині „діти-демони" хоч і зрозуміла за змістом, але напевно не зовсім така, яку хотілось побачити.
Не покидало побоювання, аби творці фільму не переборщили, внісши у самодостатню канву Евангелія елемент недоречного пафосу. Але, дякувати Богу, навіть заповнені сюжетні прогалини внесли у фільм те особливе, що додало фільму достойної художньої цінності та релігійної цілісності.
Візуалізація воскресіння у фіналі носила навіть якийсь універсально-буддистський характер.
Особлива увага у фільмі була приділена нелюдським тортурам, через які довелося пройти Христу. Деталізація страждань вражає і приголомшує.
Усталений канонічний образ Христа, як у ремінісценціях впродовж фільму, видозмінюється до образу мученика з пошматованною плоттю та гематомами на закривавленому обличчі. Наконечники батогів, якими шмагають Христа, впиваються у тіло, між ребра - таке видовище не і із легких. Так само як і шлях із хрестом на Гогофу і, власне, розп'яття. Не дивно, чому після перегляду було віддчуття подавленості. Розум зробив те, що відбувалося на екрані реальним. Звідси і відчуття тягаря і цим пояснюється невимовна тиша, яка стояла у залі.
Біль і страждання Христа, боротьба і протистояння останнім спокусами у „Пристрастях Христових" зробили свою дидактичну функцію - наповнили душу і серце співпереживанням, вірою, очищенням і любов'ю.
Потужний і достойний фільм. І особливо приємно за Мела Гібсона.
З Великодніми святами!
Alive 9 січня 2006
