Щоденники "Молодості". День перший

Відкриття 45-го міжнародного кінофестивалю «Молодість» – це свято для кожного, хто небайдужий до кінематографу. Свято хоча б тому, що «Молодість» вкотре відбулася, незважаючи на всі фінансові труднощі, які, здається, стають обов'язковою частиною програми. Поки Андрій Халпахчі виступає з тривожними заявами про те, що наступного року столиця може втратити своє культурне надбання, глядачі поспішають до обожнюваного київлянами кінотеатру «Київ» (символічна назва все-таки), аби насолодитися першими ластівками кінофестивалю.

Зазвичай перший конкурсний день проходить на церемонії відкриття, яка цього року відбулася в Національному театрі ім. Івана Франка, але в ювілейний для фестивалю рік хотілося чогось особливого. Тому, поки зірки ходили червоною доріжкою, а Мирослав Слабошпицький та Кіра Муратова отримували свої нагороди, ми вирушили на один із найважливіших показів усієї «Молодості» - фільм «Діпан» Жака Одіяра, що завоював Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю.

Після поразки у збройному конфлікті борця за свободу Шивадгасана змушують переїхати в табір для біженців. Невдовзі він вирішує тікати разом із двома незнайомками, сподіваючись, що з ними буде легше отримати притулок у Європі. Разом із удаваною дружиною і дочкою він будує нове життя, яке перетворюється на черговий конфлікт.

Як це часто буває, перемога «Діпана» в Каннах здивувала безліч критиків, які жалілися на небувалу кількість французьких фільмів як серед претендентів на нагороди, так і серед переможців. Глядачам «Молодості» судити про національне домінування в Каннах не доводиться, зате сміливо можна поміркувати про художню та соціальну цінність картини. І з цим у «Діпана» не все так однозначно, як може здатися.

Формула успіху в нового фільму Одіяра проста: мелодраматична історія про сімейні цінності, потрапляючи на грунт соціальної проблеми іммігрантів у сучасній Європі, набуває більш виразних відтінків. Долі чужих людей сплітаються в одну, поступово виникає сімейний зв’язок, але сувора реальність не дозволяє назавжди розлучитися з минулим, руйнуючи уявну ідилію. Магістральний конфлікт у «Діпана» лежить на поверхні, метафорикою режисер не захоплюється, так що нічого принципово нового глядач для себе не відкриє, одне лише повторення добре знайомих істин. Компенсується це несподіваними операторськими прийомами, і візуальне рішення вводить у якийсь ступор: соціальна драма час від часу хизується кліпмейкерськими прийомами, що резонно контрастує із загальною ідеєю та настроєм.

З іншого боку, фільм може похвалитися переконливою акторською роботою. Головну роль виконав справжній учасник війни в Шрі-Ланці, а нині європейський емігрант і письменник Йєсутасан Антонітасан, так що відсутність ігрового досвіду він компенсує досвідом професійним. Його персонаж проходить певний життєвий цикл від бойовика до мирного сім'янина і знову до бойовика, причому в кульмінаційній фазі, де несподівано переказується «Таксист» Мартіна Скорсезе, йому доведеться відпрацювати напружену екшн-сцену, де чого тільки не буде: і мачете, і перестрілки, і викрадення машини. Втім, фінал нівелює абсолютно всі досягнення: вирішенням соціальної проблеми режисер бачить хепі-енд у рожевих тонах, ідилічне життя в новій країні.

«Діпан» виявився цілком рядовою історією з очевидними моральними установками. Якісне виконання пересічного з художньої точки зору проекту залишає змішані враження, адже фільм Одіяра свідчить про певний період стагнації якщо не в європейському кінематографі, то як мінімум в соціальному питанні мігрантів. Одне радує: секрет успіху «Діпана» в Каннах настільки очевидний, що майбутнім кінематографістам дали мало не керівництво до дії.