Щоденники ОМКФ-2015. День четвертий
Одеський кінофестиваль повільно рухається до свого екватора, але організатори зуміли приберегти багато чого цікавого на потім. Ось і четвертий фестивальний день розпочався з екзотики - ретро-драми «Ангели революції» Олексія Федорченка.
Багато кінокритиків пророкували цього фільму перемогу в міжнародному конкурсі, що цілком обгрунтовано: Федорченко вже встиг відзначитися двома фестивальними хітами, картинами «Вівсянки» і «Небесні дружини лугових марі». Тим не менш, режисер у своїй новій роботі знову демонструє небувалий прогрес. «Ангели революції» - найбільш гармонійна і цілісна стрічка у фільмографії Федорченко. В основу картини покладена історія 30-х років, коли повних ентузіазму і рішучості людей мистецтва засилали в тундру до племен з метою насадження нових культурних цінностей. Найчастіше подібні спроби закінчувалися кровопролиттям, причому з обох сторін, так що і в нашому випадку якихось дивовижних відкриттів не буде. Втім, орудуючи історичними реаліями, режисерові вдається створити дивовижне і водночас безмежно трагічне видовище поза конкретним часом.
Федорченко знімає театральне кіно: те, що давно вже стало нормою в Європі, але досі сприймається за екзотику в Росії. Весь фільм складається з мізансцен, тут і там виникають поетичні висловлювання в дусі класиків, а герої викликають якесь рідкісне співчуття. Кожен із персонажів сповнений рішучості подарувати племенам необхідну кожному (а як же інакше?) цивілізацію. Племенам же ніяких «благ революції» не треба, вони вірують у своїх богів і не готові так запросто розпрощатися зі своєю культурною приналежністю. Режисер не вішає ярликів: у кожного тут своя правда. Тільки от час нікого не щадить, і навіть найстійкішим доведеться впасти під тиском нових ідеалів.
Від екзотики до провокації: наступним переглянутим фільмом стала мало не найскандальніша картина всього фестивалю «Щоденник дівчинки-підлітка» (звання най-най у картини Маріель Хеллер відібрала «Любов» Гаспара Ное, до якої ще кілька днів).
У фільмі розповідається про 15-річну Мінді, що живе в Сан-Франциско в самий розпал сексуальної революції. Дівчинка відкрита світу і не соромиться своїх бажань, так що несподівану інтрижку з бойфрендом своєї матері розцінює як гарну можливість пізнати себе. Подібний сценарій можна сприйняти неправильно: заяви про аморальність тут будуть цілком доречні. Втім, ніякого дискомфорту під час перегляду не відчуваєш, скоріше навпаки.
«Щоденник» - щире і безпосереднє кіно, якому загрожує слава настільної книги для молодих дівчат. Секс у фільмі - ні в якому разі не мета, а лише засіб для створення портрету підлітка, якій у силу історичних реалій довелося передчасно відкривати сексуальність всередині себе. Режисер у іронічному і по-хорошому легковажному тоні проводить сеанс статевого виховання для молодого покоління, не вішаючи ярликів «добре-погано» і не кидаючись у зайве моралізаторство. Заслуга ця багато в чому належить Бел Паулі, яка у свої 23 роки виглядає настільки органічно в ролі 15-річної, що кілька разів доводилося хвилюватися, чи повнолітня актриса насправді. Дивовижний випадок, коли фільм про часи сексуальної революції ставить на чолі всього не плотські втіхи, а все ж емоції.
Крім міжнародної конкурсної програми та секції «Фестиваль фестивалів», поступово в програмі починають з’являтися й представники вітчизняного кінематографу. Після «Полону» Олексія Матешко глядачам показали ще одного учасника одразу двох конкурсних програм - фільм «Пісня пісень» Єви Нейманн.
Першими побачити нову роботу Нейманн можна було на престижному фестивалі в Карлових Варах. Одеса ж мала честь стати другою. В основу сюжету взято однойменний роман Шолом-Алейхема про дитячу закоханість у єврейському містечку початку XX століття. Власне, з точки зору сценарію фільм нічого примітного собою не представляє: двоє десятирічних діток проводять час разом, фантазують і намагаються усвідомити світ. Через багато років, уже дорослий хлопчик на ім'я Шимек починає розуміти, що це було кохання, і виною тому стає лист, де повідомляється, що його Бузя виходить заміж.
Втім, у цій історії головує не зміст, а форма. Єва Нейманн тут швидше ілюстратор, а не режисер у звичному розумінні. Фільм схожий на якесь поетичне занурення в атмосферу минулого, та ще й той факт, що знімали «Пісню пісень» повністю в Одесі, додає картині додаткового шарму. Кожна сцена схожа на чітко продумане полотно, де немає зайвої метушні й непотрібних деталей. Основну частину хронометражу герої неспішно переміщаються в кадрі і настільки ж неспішно вимовляють розлогі промови. Можливо, режисерові можна дорікнути в зайвому милуванні зовнішнім за фактичної відсутності внутрішнього, але виглядає фільм дійсно чудово.
Подібний ефект на глядача, судячи з реакції, справив і остання стрічка четвертого дня - «Під електричними хмарами» Олексія Германа-молодшого. Однак за ближчого знайомства стає зрозуміло, що це роботи зовсім різні.
Росія, 2017 рік. Здавалося б, разючих відмінностей від теперішнього часу немає. Хіба що рекламу тепер проектують прямо в небо, та кілька роботів дивного вигляду доживають свого віку. Посеред покинутого будівництва стоїть будівля незвичайної конструкції. Навколо неї вештаються люди, яких ніхто не розуміє. Кожен із них зберігає всередині якесь невідоме питання, але відповіді немає. Втім, її ніколи й не було. У повітрі висить постійне очікування війни.
Герман-молодший вперше знімає не про минуле. Тепер мова про сьогодення, навіть про майбутнє, хоча різниця в 2 роки вельми умовна. Фільм несе в собі очевидні політичні мотиви, але говорити чомусь хочеться не про Росію, а про людей у ній. Головні герої цього фільму - люди, яких у класичній літературі прийнято називати «зайвими». Протягом семи новел, з яких і складається картина, вони намагаються якось жити в уламках мрії. Хто в них її забрав, питання відкрите: може, країна, а може, і вони самі. У меланхолійній і трохи химерній атмосфері фільму швидко розчиняєшся, і починається якась рефлексія. Важливо не те, що говорять за текстом, а те, що у цей момент доводиться відчувати. Режисер підштовхує до роздумів, швидше створює грунт, а не прямолінійно диктує істини. Здається, саме це прийнято називати істинною силою кіно.
Сергей Задко 15 липня 2015
