Німе повернення. День перший.

 Три повновагих кіносеанси незаперечною класики німого кінематографа протягом трьох днів в супроводі спеціально створеної і вживу виконаної різножанрової музики! І нехай глядача не вводить в оману вельми загадковий підзаголовок проведеного Центром Довженка 8-го фестивалю німих Ночей - «Повернення». Насправді подібного фестивалю (за масштабністю і показності) в Києві ще не було!

 

Підземка (Underground, 1928), Великобританія, реж. Ентоні Асквітт

Син прем'єр-міністра Великобританії, англійський режисер Ентоні Асквітт, що отримав відносну популярність вже в звукову еру - завжди досить довільно обходився з жанрами, а в своєму другому повнометражному фільмі «Підземка» і взагалі, як видається, дозволив собі «погратися». На початку фільму познайомивши учасників свого майбутнього любовного трикутника в комічно-клаустрофобічному, вируючому, немов мурашник і переповненому різноманітними диваками світі лондонської підземки, режисер потім надовго виводить тріо на поверхню, щоб розіграти класичну мелодраму зі столичного «робочого середовища» з усіма належними фабульними поворотами і іронічним перебором екзальтованих емоцій, настільки яскраво відображених на густо загримованих обличчях акторів німого періоду. Мелодрама з волі творця, який явно не задовольняється нудними рамками жанру, раптом несподівано починає трансформуватися спочатку в легкий хоррор, а потім і динамічний трилер з вражаючою гонитвою по індустріальних локаціях і переконливими бійками, щоб в фіналі знайти належний хеппі-енд знову під землею - в вагоні метро.

Чудовий азербайджанський композитор Азер Гаджіаскерлі, що став відкриттям першої в Україні програми Envision Sound, підійшов до роботи над саундтреком з вражаючою старанністю і крайньою повагою до кіноматеріалу. Композитор слідкує буквально за кожним кадром і монтажним стиком - кожен герой фіксований своєю музичною темою, а драматургічна нитка картини супроводжується настільки точним, немов математично вивіреним музичним рядом, що саундтрек буквально «вростає» в зображення. Такт композитора жодного разу не дозволив досить суворій, майже мінімалістичний музиці стати домінантною над прекрасно реставруваним в 2009-му році зображенням, за що окреме спасибі об'єднаному квартету київських музикантів у складі Олександри Морозової, Дмитра Ареф'єва, Романа Ріпки і Дмитра Хорошуна.

 

Один з перших радянських науково-популярних фільмів, згідно з початковим задумом, був покликаний наочно і дохідливо проілюструвати правильність дарвінівської теорії еволюції видів, а тому сценарно-чітко розбитий на 8 дидактичних глав. На початку демонструється якийсь абстрактний африканський ідилічно-дикий хаос - джунглі, змії, тубільці і, звичайно ж, мавпи в своєму «неорганізованому» просторі проживання. Але ось їх ловлять, замикають в ящики і доставляють в радянський Сухумський розплідник, який чимось одночасно нагадує і дитячий піонерський табір, і пенітенціарну установу часів тоталітаризму з науковим ухилом. Тепер життя приматів жорстко впорядковується розкладом і численними гратами, і глядачеві стає очевидно, що з даного поворотного моменту все їх раніше безглузде існування набуває сенсу - тепер вони не просто скачуть по деревах, а служать Науці з прицілом на далеке майбутнє. Вчені наглядачі (бездоганно-білі халати, корковий шолом, нехитрі вимірювальні прилади і неодмінні журнали записів експериментів) досліджують їх череп, мозок, скелет, порівнюють зародки і швидкість розвитку мавп’ячих дитинчат і людських немовлят, що для дохідливості ілюструється досить зрозумілої анімацією. І ось коли глядач із завмиранням серця чекає якогось тоталітарного наукового дива-перетворення в дусі булгаковського «Собачого серця», фільм несподівано втрачає ритм і опускається до рівня монотонного повторення примітивного досвіду з розряду «чи думають тварини?», а симпатичні піддослідні шимпанзе та гамадрили прирікаються на нескінченне добування смачного фрукта за допомогою запропонованих предметів. Нещасна ідея еволюції зазнає безвольний крах навіть в самому просторі фільму, фінал якого ніяк не акцентований і зім'ятий - кіно рятує не якась ідея, а, в даному випадку, неабиякий музичний ряд. Музиканти дуету Ptakh_Jung (Антон Дегтярьов і Володимир Бабушкін) пішли за розбитою на глави структурою фільму, створивши якусь багаточастинну пульсуючу конструкцію, що нагадує сучасний синтез німецької електроніки 70-80-х в дусі Клауса Шульце і Tangerine Dream з похмурими джаз-роковими пасажами того ж періоду . Електронна пульсація з зашитим всередину гитарно-барабанним саундом поступово нагнітає одночасно чаруючу і лякаючу атмосферу, додавши найнеобхідніший в даному випадку елемент тієї самої тоталітарно-чіткої організації в картину, що безпорадно втрачається ритм і самий сенс.

Текст: Сергій Локотко