Одеса-2014. День восьмий: Бездушний "Майдан"
Передостанній конкурсний день став найяскравішим за весь час фестивалю. Два фільми викликали абсолютно протилежну реакцію - на одному глядачі плакали і аплодували стоячи, а після другого своє невдоволення висловили просто в обличчя режисерові.
Фестиваль триває вже більше тижня, тому модератори для підтримки інтересу зробили дуже продуманий хід, залишивши ближче до фіналу найважливіші покази. Першою очікуваною прем'єрою став фільм «Моя русалка, моя Лореляй». Стрічку повністю знято в Одесі, тому жителі міста не втратили можливості насолодитися красою улюбленої батьківщини. Крім того, режисером стала Нана Джорджадзе, яка не тільки знімає фільми, а й навчає навичкам студентів у ВДІКу. До слова, одним з її вихідців став Сергій Лозниця, про якого пізніше.
У безіменному селищі на березі моря народжується нова романтична історія. 18-річна Нюрка - місцева артистка, яка користується популярністю у чоловіків і мріє виїхати підкорювати Москву. 14-річний Федя - наївний хлопчисько, який хоче одружитися на Нюрці, щоб кататися на її новому автомобілі. Несподівано між абсолютно різними людьми спалахують перші в їхньому житті справжні почуття, які відкривають в них невідомі раніше грані душі.
Щиро скажу, що багато чого від фільму не чекав. Хотілося просто побачити ніжну ліричну історію кохання, зняту в шалено красивому місті. Дивно, але навіть такі примітивні для кінематографу речі «Русалка» задовольнити не в змозі. Дивуватися починаєш одразу, як тільки глядачеві чомусь показують студію звукозапису, в якій нібито пишуть саундтрек до нашого фільму. Навіщо було взагалі вводити цю лінію, я зрозуміти не в силах. До речі, про музику. Замість ніжних і зворушливих мелодій ці хлопці будуть, вибачте на слові, «лабати рокешнік», що вбиває якісь ніжні душевні пориви. Хоча вбивати там нічого. Історія вийшла якоюсь порожньою, неприродною, а почасти й зовсім аморальною. Актори грають зовсім погано, сценарій жахливий (і написаний, мабуть, в найкоротші терміни, тому що писати там було нічого). Міста повноцінно не показали, згадати можна хіба що пару сцен. Сюжетна лінія про те, як юрби чоловіків платять за «шатерні ігри» з головною героїнею зовсім шокувала. Здається, що це жарт, але ні, все подано як цілком природне явище. Загалом, «Моя русалка, моя Лореляй» викликала найнеприємніші почуття. Одеса заслужила набагато більшого. Слава Богу, що фільм затаврували оцінкою в 3.6 бали.
.jpg)
З не найкращим настроєм я перемістився на наступний сеанс. Випробувати свою фестивальну долю прийшов час російської «Зірці» - останнього фільму з міжнародної програми. Це історія звичайних людей, життя яких вигадливо переплітаються, тісно пов'язуючи їх долі один з одним. У центрі уваги троє. Самотній підліток, який страждає від нерозуміння оточуючих і заперечує багатство своєї сім'ї. Його нова мачуха, яка насолоджується розкішшю і зарозумілістю, а справжню цінність життя розуміє лише на межі смерті. Молода актриса, яка незадоволена своєю зовнішністю і прагне виправити всі недоліки пластичними операціями. Одна випадкова зустріч змінить дуже багато.
Не люблю кидатися гучними заявами, але це однозначно найкращий фільм з представлених цього року. Щирий, живий, зворушливий. Якось зовсім раптово «Зірка» говорить про звичні речі, але робить це так природно, що ти буквально існуєш поряд з кожним з героїв. Тут не буде пихатих драм або штучних пристрастей. Це життя, а воно буває різним. Одна героїня ненавидить свою зовнішність, не помічаючи, як вона прекрасна душею. Інша усвідомлює, що тільки близька людина врятує від душевного болю. Третій просто прагне знайти себе, закохатися і нарешті стати щасливим. Актори грають філігранно, пропускаючи через себе кожну дію і кожну думку героя, надаючи їм якоїсь непідробної чесності. Та найбільше вражає сценарій. На перший погляд здається, ніби події прийдуть до очевидного результату. Але як тільки настає фінал, все перевертається. Коли, нарешті, падає завіса таємниці, раптом усвідомлюєш, яка ж це глибока й продумана історія. Немає жодної зайвої деталі, дії мотивовані і логічні, а те, що здавалося недоказаним, раптом отримує сенс.
Можливо, справа в близькій нам ментальності, адже показують нас, наші індивідуальності. Глядач розуміє, що відчуває кожен з героїв. Кінець у фільму трагічний, але все одно залишає приємне щемливе почуття надії. Коли на сцену вийшли творці фільму, зал зустрів їх божевільними безперервними оваціями, не приховуючи своїх сліз. Я до останнього сподівався, що «Зірка» стане тріумфатором фестивалю. Неймовірно шкода, що цього не сталося.
Але найвизначніша подія сталася ввечері. В Україну приїхав «Майдан» Сергія Лозниці, який раніше був показаний в Каннах і отримав виключно захоплені відгуки. Документальний фільм - хроніка громадянського повстання, яке відбулося в Києві взимку 2013-2014 років. «Майдан» показує розвиток революції від мирного протесту студентів до кровопролитних сутичок між демонстрантами і «Беркутом».
Це був справжній фурор. Глядачі почали збиратися під театром музкомедії за дві години до початку показу. Черга досягла настільки величезних розмірів, що останні стояли на проїжджій частині. Вперше зал був заповнений повністю, включаючи верхній, зазвичай пустий ярус. Люди хотіли побачити, як режисер відобразив трагічну і водночас велику сторінку української історії. Після показу розчаруванню не було меж. Глядачі звинувачували режисера в упередженості, черствості і спотворенні фактів. Лозниця намагався відстоювати позиції, але під загальним тиском виходило дуже невпевнено. Насправді, з точки зору кінематографу фільм поставлений дуже грамотно. Якісно зроблене документальне кіно, із побудованою концепцією і максимальною відчуженістю. У цьому і проблема. Україна пережила Майдан. Вмирали люди, лилася кров, держава переживала період переродження. Для кожного жителя нашої країни це дуже особисті переживання. Тому й чекали всеосяжного та емоційного фільму, який покаже всьому світу, що ми пережили, без фальші і недомовок.
У «Майдані» цього немає. Він не передає масштабів подій, всіляко уникає будь-якого насильства, гидує використовувати пряму мову або вихопити зі скупчення народу окремих людей. Більше того, у фільмі пропущені деякі важливі події, а останній період Майдану і зовсім вирізаний. Замість цього на екрані періодично з'являються текстові вставки, які сухо, в двох реченнях тлумачать події. На пікових моментах екран темніє, ніби перемотуючи час уперед. «Майдан» вийшов якимось нарисом на тему, а не масштабним полотном. Таке можна показувати європейцям, які не знають усієї правди і скоріше сторонні спостерігачі. Але не українцям, тому що рана від такого холодного погляду болить ще сильніше.
Сергей Задко 21 липня 2014
