Залежний кінематограф

Або побіжний погляд на Закон №3081-д

Ось уже тиждень кінематографічна спільнота України активно обговорює прийнятий Верховною Радою Закон№3081-д «Про державну підтримку кінематографії в Україні» (далі - Закон). Думки, здебільшого, виключно захоплені: прийнятий закон називають мало не революцією в кінематографі України. Спробуємо розібратися в цьому складному питанні адже ряд положень нового закону викликають певні роздуми.

Отже, в новому Законі стверджується, що державна підтримка кінематографії здійснюється за рахунок коштів Державного Фонду підтримки кінематографії, управління яким здійснює центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику в сфері кінематографії (читай - Державне Агентство України з питань кіно, далі - Держкіно). Цей же орган є головним розпорядником коштів Фонду та розпоряджається ними виключно на підставі рішень Ради щодо державної підтримки кінематографії. Ця Рада - ще одне нововведення Закону. Складатися вона буде з 9-ти членів, які призначаються на 2 роки, при цьому членство в Раді більше одного терміну поспіль забороняється. 1 член Ради делегується туди Міністерством Культури, ще один - Держкіно, а решта семеро по ідеї повинні представляти кіно- і телеіндустрію.

Рада створює різні експертні комісії, в тому числі і для проведення пітчингів, рішення яких, втім, носить виключно рекомендаційний характер. І все ж на підставі цих рекомендацій Рада в свою чергу рекомендує Держкіно, які фільми включати до Програми виробництва національного кіно. Важливо, що Фонд підтримки кінематографії формується - як і раніше - в основному з Державного бюджету України (не менше 0,2 відсотка видатків загального фонду Держбюджету) і на кошти, отримані відповідно до законодавства про лотереї (дуже чітке визначення, чи не так?).

Є нововведення і в розділі Закону про Формах державної підтримки кінематографії, яка може становити 80 відсотків кошторисної вартості фільму або навіть 100% (для дитячих та авторських фільмів, дебютних стрічок режисерів), але головна новина - поява в цьому розділі підтримки виробництва телефільму або серіалу ( до 50% кошторису). Цікавою (але, чесно кажучи, досить дивною) є така форма підтримки національної кінематографії, як субсидування закупівлі (до 50% вартості) мобільних пересувних цифрових комплексів для забезпечення демонстрації національних фільмів в невеликих містах і селах з населенням, що не перевищує 250 тисяч жителів. Ще одним пунктом цієї програми підтримки прокату національного кіно є відшкодування державою відсотків, сплачених за банківськими кредитами, які були взяті приватними структурами для переобладнання кінотеатрів в населених пунктах з зазначеним вище населенням.

Підтримку держави можуть отримати тільки продюсери національних фільмів, які визначаються наступним чином: «національний фільм – створений суб'єктами кінематографії фільм, виробництво якого повністю або частково здійснено в Україні, основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською або кримськотатарською мовою» , але «За мотивованим рішенням Ради з державної підтримки кінематографії на підставі звернення суб’єкта кінематографії, якщо це виправдано художнім, творчим задумом авторів фільму, в основній (базовій) версії національного фільму (крім дитячих та анімаційних фільмів) допускається використання інших мов в обсязі, що не може перевищувати 10 відсотків загальної тривалості всіх реплік учасників фільму. Під час демонстрування національного фільму в Україні такі репліки мають бути дубльовані або субтитровані українською мовою». Мовний чинник, безумовно, враховується в усіх європейських моделях підтримки національного кінематографу, але не в настільки ультимативній формі: наприклад, у Франції статус національного фільму визначається за спеціальною 100-бальною шкалою, з яких на мову відводиться лише 20 балів, а прохідний бал - 25 (тобто досить, щоб французами були продюсер, режисер, автор сценарію і виконавець головної ролі). Таким чином, наприклад, фільм Жерома Салля «Зулу: теорія змови», знятий виключно англійською і африкаанс, все одно залишається французьким національним фільмом. Інша справа, що такий фільм не зможе претендувати на податкові пільги, що надаються французьким державою кіновиробникам - в цьому питанні мовний чинник є визначальним.

Ще одним нововведенням Закону є повернення державою частини кваліфікованих витрат іноземним продюсерам, які знімають в Україні (до 25%): передбачається, що цей захід може перетворити Україну в другу Хорватію (Польщу, Угорщину, Чехію, Латвію і т.д.) і до нас хлинуть виробники серіалів рангу «Ігри престолів» і фільмів масштабу франшизи «Інший світ». Але для повноцінного впровадження цього нововведення потрібно ще ухвалення низки законів, що вносять необхідні зміни до податкового, митного та інших кодексів, так що на це буде потрібно якийсь (який?) час.

Також в новому Законі в черговий раз встановлюються квоти національного ефірного часу, який до 1 січня 2022 року має становити не менше 15% загального щомісячного часу демонстрації фільмів, з 1 січня 2022 року - не менше 30%.

Резюмуючи, можна сказати, що головним недоліком нового Закону є в черговий раз узаконена залежність кінематографа від держави, яка відмовилася йти французьким (польським, румунським) шляхом, головною особливістю якого є впровадження системи фінансування національного кінематографа, яка є незалежною від державного бюджету і фінансує національне кіно за рахунок його головних суперників - Голлівуду і телебачення. Тільки така система надає творчу свободу кіномитцям і, в той же час, включає економічні механізми функціонування кінематографа.