Воля і простота

1 червня 2011 року в столичному кінотеатрі «Кінопалац» відбулося вшанування Марини Вроди – володарки «Золотої пальмової гілки» в категорії «Короткий метр» останнього Каннського фестивалю за фільм «Крос».

Присутня в залі радниця з питань культури посольства Французької республіки в Україні пані Анн Дюруфле зачитала вітальний лист міністра культури культури та комунікацій Франції пана Фредеріка Міттерана на адресу режисерки Марини Вроди та продюсерки стрічки Флоранс Келлер. В листі пан міністр, зокрема, відзначив величезне значення цієї перемоги, особливо в світлі підписання 14 травня цього року міжурядової франко-української угоди про спільне виробництво фільмів, яка стала результатом інтенсивної роботи Агентства з питань кінематографії України та Національного Центру кінематографії Франції за сприяння посольства Франції в Україні. Пан Халпахчі, який модерував вечір, з цього приводу зазначив, що пан Міттеран, чий дідусь родом з України, запрошений на майбутній фестиваль «Молодість» і, таким чином, отримає можливість ще раз особисто привітати Марину Вроду, чий фільм вже включено до конкурсної програми фестивалю. В свою чергу пан Батрух, власник мережі «Кінопалац» та найбільшого дистрибутора України – компанії B&H Film Distribution – пообіцяв зі свого боку всіх зусиль з тим, щоб 15-хвилинна стрічка «Крос» Марини Вроди була показана максимальній кількості українських глядачів шляхом включення її в якості додатку до великого комерційного фільму.

Сам же фільм, показаний присутнім, наштовхує на низку висновків. По-перше, лаконічний та небагатослівний, він може свідчити про появу в Україні нової генерації режисерів, які в повній мірі засвоїли найсучасніші канони європейського кіно, в рамках яких працюють і «вчителі» Вроди – турок Нурі Більге Джейлан (одним зі своїх естетичних орієнтирів його назвала сама режисерка) і Сергій Лозниця, на фільмі якого «Щастя моє» Марина працювала. Та й європейські механізми спільного виробництва сама Марина (і, можливо, і її покоління) якщо й не засвоїла цілком, то поклала такому засвоєнню чудовий початок. По-друге, «Гілка» «Кроса» - вже друга для України за останні 6 років – і участь минулого року стрічки Лозниці у великому і найпрестижнішому канському конкурсі можуть знову таки свідчити хай і не про появу нового українського кіно, але, по меншій мірі, про зародження надії на таку появу. Підкріпленням цієї надії є той факт, що молоді режисери цього покоління – як трохи раніше і румунські молоді автори, які породили феномен нового румунського кіно – працюють над фільмами один одного. В даному випадку мова про Романа Бондарчука («Таксист»), який доклав руку до створення «Кросу».

І, врешті решт, стрічка Марини Вроди свідчить про правоту єдино вірного для сучасних українських режисерів постулату – «Творення є акт волі».

А на завершення хочеться побажати, щоб Марина і в подальшому втілювала цей постулат в життя, а успіхи не забаряться.