Історія Девіда Копперфілда: новий погляд чи паплюження?
Один із найвідоміших романів Чарльза Діккенса екранізувався близько п’ятнадцяти разів. Кінематографісти повертаються до англійської класики майже кожного десятиліття, надаючи глядачу свого часу можливість бачити нового Копперфілда. Чи може схожа затребуваність і популярність роману бути викликана тим, що попередні екранізації були невдалі? Ні, кожна із них має свій шарм і витримку в стилі першоджерела. Проте в нашому десятилітті класику модно переосмислювати, осучаснювати, а часом і театралізувати. Чи означає це, що глядач XXI століття далекий від проблем вікторіанської Англії? Також ні. Класика і вічність – це синоніми. Світ розумів Девіда Копперфілда в 1850-му, в рік виходу роману, світ розуміє його і зараз. І кіно Армандо Іаннуччі, яким би сучасним воно не здавалося, тільки підтверджує цю тезу.
На перший погляд сюжет стрічки вірно слідує оригіналу. Девід Копперфілд з’являється на світ через кілька місяців після смерті батька, до семи років живе в оточенні любої матері та няні Пегготі і не знає турбот, аж поки його мати не виходить заміж за містера Мердстона. Згодом Девіда відправляють працювати на фабрику, а його мати помирає, залишаючи хлопця бідним сиротою. Особливістю фільму є те, що дорослий Девід розповідає глядачам свою історію зі сцени театру. Він присутній при своєму народженні, розмовляє із самим собою в дитинстві, несподівано втручається в дію, відшліфовуючи, редагуючи свою історію на наших очах. Оригінальна сюжетна схема Діккенса збереглася в більших масштабах, ніж можна було очікувати після виходу трейлера, втім творці фільму також вносять свої авторські штрихи, додаючи історії комедійного звучання.
Романам Діккенса завжди була властива велика кількість героїв, кожен з яких виходив настільки яскравим, що заслуговував на окремий роман. Як не дивно, режисер і тут залишився вірним першоджерелу та представив на екрані різноманітну палітру характерів і дивацтв, що дозволило кожному героєві зберегти живі якості, які заклав у них письменник. Деяким другорядним персонажам у сценарії місця не знайшлося, проте риси їхні знайшли втілення в інших персонажах, близьких їм за духом. Так, міс Роза Дартль передала свої внутрішні й зовнішні риси місіс Стірфорс, чиєю компаньйонкою вона була, роль та значення Дори Спенлоу, першої дружини Девіда, скоротилися до декількох кумедних сцен, а Урія Гіп постає далеко не тим негідником, яким був в оригіналі.
Армандо Іаннуччі – майстер веселого, хаотичного та скандального кіно. В його роботах події завжди розгортаються надто швидко, а герої жартують на ті теми, над якими сміятись не заведено. Він цікавиться провокацією та реакцією публіки на неї, хоча деякі називають це просто сміливістю та британським почуттям гумору. Його кіно треба дивитись відкинувши всі упередження, і в цьому його родзинка, бо ніколи не знаєш, розсмішить воно тебе чи обурить. Нова «Історія Девіда Копперфілда» навряд чи стане популярною, але свого глядача знайде точно. А вибір тем для свого кіно у Армандо такий різноманітний, що слідкувати за його творчістю буде завжди цікаво.
