Проблеми «Тараса Бульби»
Популярність повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, а точніше присвоєні їй ідеї та суть викликають цілу купу запитань. Звичайно, у всіх країнах віддавна були популярними історії про злочинців, розбишак та «борців з системою», але в персонажів даних історій, яким, як і Тарасові Бульбі, надавали героїчний ореол, була хоч якась мотивація до дій, і здійснення хоча б якихось шляхетних вчинків. Наприклад, Робін Гуд, як гласить легенда, ділився награбованим у багатих поміщиків майном з бідняками. Але козак Тарас Бульба – абсолютно інша людина, це скоріше антигерой, шаленець і розбійник. Він піднімає ціле військо на війну з сусідньою країною не тому, що необхідно захищати незалежність своєї країни чи через якусь національну трагедію, яка торкнулась і самого Бульби, а лише тому, що у Тараса є сторонні предмети у п’ятій точці, скучно йому. Бульба – дуже недалека і жорстока людина, наприклад, він не сумніваючись, здатен вирізати купу невинних цивільних, як відплата за те, в чому він сам і винен. Іронія повісті «Тарас Бульба» полягає в тому, що вона просить читача співчувати такому персонажеві і навіть, прости Господи, вболівати за нього, списуючи все на дикість часів середньовіччя, коли відбувається дія повісті. Але, будьмо чесними, навіть у найбільш дикі часи були люди з набагато вищими моральними принципами і здатними на дійсно героїчні вчинки, а не лише на вирізання немовлят і пустопорожні псевдо патріотичні промови, підкріплені лише регулярним діставанням на горіхи. Якби така повість, як «Тарас Бульба» була написана на 200 років пізніше, її б швидше за все звинуватили в екстремізмі, розпалюванні міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. Але сьогодні ця повість має статус класики російської літератури, а тому той, хто її критикує ризикує в прямому чи в переносному смислі бути спаленим на вогні як єретик. І більшість читачів віддають перевагу не помічати усі негативні сторони повісті – не лише вищезгадану суть, але й купу сюжетних нелогічностей (наприклад, складається враження, що або в козака Андрія над головою висить стрілочка з надписом «Андрій тут», або в описаних битвах брали участь 2-3 людей, бо як інакше пояснити те, що Андрія в гущі бою помічають то Панночка, то батько), скажений пафос, російський ура-патріотизм (максимально знижений у першій редакції повісті) та сумнівну історичність (наприклад, Гоголь явно не розрізняв реєстрових козаків та голоту). Звичайно, повість не є затягнутою, написана досить просто, а тому і читати її легко, але мотиви автора для її написання – незрозумілі. Залишається сподіватися, що Гоголь, будучи майстром тонкої іронії та сатири, написав «Тараса Бульбу» лише для того, щоб потім пореготати над тим, як українські та російські ура-патріоти без критичного мислення будуть вишукувати в цій повісті національні патріотичні ідеї вселенського масштабу.
Розуміння того, що являє собою повість «Тарас Бульба», а точніше – критичне уявлення про неї, необхідне для усіх тих, хто береться за її екранізацію. Фільм, який дуже точно слідує тексту повісті ризикує стати пафосним непотребом. Звичайно, відхід від тексту першоджерела також не гарантує успішність фільму – американська екранізація «Тараса Бульби» 1962 року є яскравим тому підтвердженням. Але режисер Владімір Бортко цього не розумів і зняв кіносміття «Тарас Бульба» 2009 року.
Події фільму майже дослівно переказують текст другої редакції повісті – знову події відбуваються в Україні (чи то русскій «УкрАїні», як говориться у фільмі) орієнтовно на початку 17-го століття, знову Бульба зустрічає своїх синів Остапа та Андрія після випуску з київської семінарії, знову забирає їх на Січ, знову піднімає козаків на війну проти Польщі, знову облога міста Дубна, знову зрада Андрія, знову страта Остапа, знову страта Бульби. Тому краще звернути увагу на помітні сюжетні розбіжності. Наприклад, сценаристи фільму також розуміли, що у Бульби немає виправданої мотивації для боротьби, тому вставили у фільм закадровий напад поляків на хутір Тараса і вбивство його дружини, чого в повісті не було. В оригіналі просто вийшов якийсь кадр зі сторони, виголосив перед козаками промову в стилі «наших б’ють» і козаки, які, схоже, взагалі не в курсі, що відбувається у їхній країні, пішли на війну з Польщею. У фільмі же з Бульби спробували зліпити палаючу праведним гнівом суміш Богдана Хмельницького та Вільяма Уоллеса. Та хай краще так, ніж ніяк, хоча у екранізації 1962 року мотивація була прописана краще, бо мала всенародне значення – зрада поляками козаків після спільної боротьби проти турків. Правда, смерть дружини Тараса додала ше один штришок до негативного образу Андрія – в повісті цей кадр зрадив свою родину і країну, щоб захистити польську панянку, яку разок бачив голою, коли підглядав за нею, а у фільмі він зраджує ще й незважаючи на вбивство матері поляками. Також в епізоді на Січі додали сцену написання листа турецькому султану – без цього стереотипу ну ніяк. Часом складається враження, що фільм задумувався як серіал з більшою кількістю сюжетних вольностей – наприклад, є якісь незрозумілі уривки спогадів Бульби про якихось турків, які ведуть полонених дівчат. Що це за сюжетна лінія – неясно, здається, що ці сцени просто забули вирізати при монтажі. Ще одна сюжетна відмінність – вагітність польської панночки від Андрія, її смерть при родах і народження дитини, що іронізує фінальну сцену фільму – батько Панночки віддає наказ спалити Бульбу, типу сват спалив свекра. Чергова відмінність – Бульбу зробили не лише вмотивованим, але й менш тупим. Наприклад, у повісті в Бульби була можливість врятувати Остапа, коли він, за допомогою єврея Янкеля, під виглядом іноземного купця, хотів викупити сина з варшавської в’язниці, але через невміння тримати язика за зубами провалив легенду і змушений був тікати; у фільмі же Бульба просто спізнився і прибув до Варшави вже на страту Остапа. І так далі. Можна ще згадати і про дрібні відмінності, наприклад, що церкви не «в жидів в оренді», як в оригіналі, а в «шинкарів в оренді», на що багато хто звертав увагу, але погоди це не робить – у фільму є куди більші проблеми.
Прибрати або хоча б «пом’якшити» пафос і російський ура-патріотизм у екранізації не стали, що вже робить фільм самопародійним. Ледь не кожні 10 секунд у фільмі звучать фрази «русская зємля», «русская душа», «русская сіла» і тому подібне. Представлений фільмі грубий спосіб подачі пафосу був висміяний ще в 1990-х. Як треба правильно подавати пафос було непогано показано у фільмі «Хоробре серце» 1995 року, на який творці фільму «Тарас Бульба» пробували рівнятися. Але не вийшло: режисером «Хороброго серця» був Мел Гібсон, а «Тараса Бульби» - Владімір Бортко. Можливо, ще зіграло роль те, що «Хоробре серце» та, скажімо, «300 спартанців» знімалися американцями про інші народи – такий собі погляд зі сторони. А в «Тарасі Бульбі» відбувається спроба росіян присвоїти собі історію іншого народу. Тому промову Тараса на початку фільму, де Бульба, стоячи перед козаками у вишиванках, шароварах і з оселедцями, втирає про велич «русской зємлі», будь-який поважаючий себе українець буде сприймати з відчуттям дикої суміші гніву та істеричного сміху.
Варто згадати і про жорстокість у фільмі. Що ж, літаючі голови з пап’є-маше і гумові руки створюють враження, що перед глядачем – експлуатаційне кіно в стилі американських низькопробних фільмів 1980-х, лише електронної музики і зернистої картинки бракує. Показується все крупним планом і знято досить неуміло. У «Хороброму серці» дана фішка також є, але там це показано обривисто і для додання атмосфери жорстокості, а не як бажання викликати жах у вразливих глядачів. Можна порівняти сцену страти Остапа і сцену страти Уоллеса: Гібсон показував страждання акторською грою, Бортко же регулярно пхає залізні гаки між ребра, наївно вірячи, що лише так треба лякати глядача. До речі, описаних у повісті жорстоких розправ козаків над мирним населенням взагалі немає – лише Бульба разок помаячить на фоні спаленої церкви. Мабуть, це зроблено для того, аби глядач співчував козакам у сцені страти, вразившись жорстокістю поляків, особливо зриванням православного хреста з грудей Остапа, мовляв дивіться – невіруючий католицький християнин знущається над істинно віруючим православним християнином, а останньому закони неписані і він обов’язково потрапить в рай, незважаючи на обхезану ним заповідь «не убий».
До речі, варто згадати і про постановку битв у фільмі. Плачевне видовище, якщо говорити коротко. По-перше, видно що на масовці економили як могли, і тому про справжню масштабність (за винятком пари моментів) говорити не доводиться. Хтось скаже, що 15 млн. дол. бюджету (на початку зйомок мова йшла про 25 млн. дол., тому неважко вирахувати, скільки було витрачено на рекламу і «розпилювання бабла») було недостатньо, але для порівняння хочеться запропонувати турецький фільм «1453. Завоювання», знятий за 12 млн. дол.; та що там, російський фільм «Турецький гамбіт» за 3,5 млн. дол. був масштабнішим за «Бульбу». По-друге, боляче дивитися на в’ялі рухи статистів, які чи то не виспались, чи то боялися поранити один одного. В цьому є провина і режисера, і монтажера, який міг приховати і ганебну роботу з масовкою, і спотикання коней об прикріплену до землі камеру.. Але, схоже, усім було начхати. По-третє, убогі битви Бортко старався приховати вищезгаданою жорстокістю, яка в битвах доходить до відвертого маразму, на зразок прорізання шаблею міцних металевих обладунків. По-четверте, вищезгаданий пафос і тут «додав свої п’ять копійок»: битви ідуть під регулярні коментарі закадрового голосу, який героїчно описує того чи іншого козака (майже, як на футболі), а козаки не можуть померти, не викрикнувши на прощання фрази в стилі «слава русской зємлє».
Високий бюджет фільму ставить запитання і до суто візуальної сторони фільму. Картинка і операторська робота виглядають непогано як для хорошого телевізійного серіалу, але слабо як для високобюджетного історичного фільму. До речі, частина епізодів фільму змонтована в чорно-білих кольорах – це така фішка Бортка, перенесена ним з його попередньої режисерської роботи, серіалу «Майстер і Маргарита». Але там даний режисерський прийом працює, бо події розгортаються в СРСР 1930-х років, тому чорно-білі епізоди допомагають поглибленню атмосфери. В «Тарасі Бульбі» же даний прийом виглядає чужорідно. І якщо сцени спогадів ще можна скриплячи зубами сприймати, то чому в чорно-біле зафарбована промова Бульби на початку фільму – в хронологічному порядку це ж середина фільму. Розчарував і композитор Ігор Корнелюк – його музичні композиції у фільмі «Тарас Бульба» досить і нікудишні і вставлені не в тему. І це ось цей композитор написав музику для серіалу «Майстер і Маргарита», пара з яких стали мало не культовими?
Остаточно добиває фільм робота акторів першого плану. Що б там хто не казав, але Богдан Ступка в ролі Тараса Бульби виглядає змученим і змарнілим, слабо схожим на нарваного і активного горлоріза з повісті. Для порівняння з тим же «Хоробрим серцем» один лише вигук Гібсона «Свобода!» відправляє всю гру Ступки в нокаут. А там ще ж є мотиваційна промова перед битвою за Стерлінг, поряд з якою вступна та фінальна промови Бульби і поряд не валялись. Але куди більше захоплення викликає те, що на роль синів Бульби взяли Владіміра Вдавічєнкова та Ігаря Пєтрєнка, тоді як закадровий текст зачитав Сєргєй Бєзруков. Невідомо, яким місцем думав відповідальний за підбір акторів, коли брав на керівні ролі акторів, які прославились і разом грали у фільмах та серіалах про бандитів, а саме «Бумер» та «Бригада». Якщо це був такий тонкий режисерський натяк, що козаки у фільмі – це такий собі середньовічний аналог сучасних «гопників» і «бандюків», тоді зрозуміло. Але ж тут ніби втирають фрази про велич «русской зємлі», невже «гопники» входять в цей перелік? Як би там не було, але вибір акторів приніс свої плоди – Остап та Андрій з фільму взагалі не схожі на свої прототипи з книги, при чому ні по віку, ні по зовнішності (Андрій описаний в повісті як хлопчина неземної краси, але Пєтрєнка, який зіграв його роль, точно не підходить до цього опису). Але Бог з нею, із зовнішністю, куди більше значення грає акторська гра, і тут наші «гопники» не підкачали – зіграли настільки дерев’яно, настільки це взагалі можливо: чого варта одна тільки сцена абсолютної беземоційності Остапа І Андрія перед тілом матері. Магдалена Мельцаж в ролі Панночки (у фільмі її «назвали» Ельжбетою Мазовецькою) – симпатична. Просто симпатична. Епізодично з’являється у фільмі Міхаїл Боярскій, але той факт, що і тут його порівнювали з мушкетером говорить сам за себе. Ну, не вміє чувак грати, що поробиш. Позитивні емоції залишає лише Сергій Дрейден, який достойно відіграв стереотипного евгейчика. Ну, і Лесь Сердюк похмуро і харизматично дивитися спід лоба. У Ади Роговцевої мало сцен, а Остап Ступка… він у фільмі також є.
В цілому, «Тарас Бульба» - нікудишній практично по всіх параметрах фільм, який у своїй ваговій категорії (високобюджетних фільмів) не витримує жодної критики. В принципі висувати претензії до того, що вийшло сміття можна не лише Борткові, але й Гоголю, бо левова частка ахінеї перекочувала прямо з повісті. Але й Бортко дав маху, гадаючи, що у випадку провалу сховається за першоджерелом. Не вийшло.
