Доротея Себбаг: Мені вдалося зняти фільм для туристів
19 січня кореспондент порталу kino-teatr.ua зустрівся в паризькому готелі Intercontinental Paris Le Grand з режисером романтичної комедії «Розлучення по-французьки», яка виходить на українські екрани 5 лютого, Доротеєю Себбаг. Інтерв’ю, яке стало результатом цієї зустрічі, ми і пропонуємо вашій увазі.
КТ. – Для початку я попросив би вас представитися, адже «Розлучення по-французьки» - це лише ваш другий повнометражний фільм, а ваш дебют не виходив на екрани нашої країни…
ДС. – Це мене не дивує (сміється). Отже, мене звуть Доротея Себбаг, так трапилося, що я стала режисером і зняла два повнометражні фільми: перший з них називався «Шукайте хлопця» і розповідав історію молодої жінки, яка шукала кохання через інтернет. Це також була романтична комедія, але знято її було цілком незалежно.
КТ. – Що означає – «цілком незалежно»? У фільму був маленький бюджет?
ДС. – Так, дуже-дуже маленький. Бюджет цього фільму був найменшим серед французьких фільмів, що їх було знято 2012 року. В ньому були зайняті 4 актори, зйомки тривали 3 тижні, а фільмували ми все на цифровий фотоапарат. Але фільм дуже добре прокатався.
КТ. – Так, іноді таке трапляється.
ДС. – так. І в ньому головну роль грала Софі Каттані, яка в «Розлученні по-французьки» грає адвокатесу. І після цього фільму, який знімався в Марселі, я зняла мій другий фільм «Розлучення по-французьки» - це теж романтична комедія, сценарій до якої ми написали разом з Фанні Шенель. Саме вона і запропонувала мені цей проект: вона хотіла зробити фільм, в якому Париж був би третім головним персонажем. Вона бачила «Шукайте хлопця», в якому Марсель був саме дієвою особою, то ж вона сказала собі, що я могла б зняти чудову листівку з Парижем.
КТ. – Було важко монтувати цей ваш проект?
ДС. – В фінансовому сенсі? Зовсім ні. Це перший мій фільм було важко знімати, адже у тебе ще немає імені, немає доброго сценарію. Але після того, як «Шукайте хлопця» був гарно прийнятий глядачем, другий фільм знімати було не важко. Адже він вже продюсувався французьким мейджором UGC, який дуже хотів зняти цей фільм, який, до того ж, достатньо скромний та вельми легкий. То ж все вийшло досить просто.
КТ. – А виконавців головних ролей ви як обирали? Чи ви писали сценарій, маючи на увазі саме Жеральдін Накаш та Кіма Россі Стюарта?
ДС. – Ні, адже в першому варіанті сценарію, з яким до мене прийшла Фанні Шенель, це дівчина була італійкою, а хлопець – французом. Але мені здалося, що буде цікавіше, якщо буде навпаки, адже фігура італійця в романтичній комедії традиційно більш кумедна. До того ж, я більше уявляла собі, як працювати з актором-італійцем, а не з італійською акторкою. І ми досить швидко прийшли до кандидатур Жеральдін Накаш та Кіма Россі Стюарта. Я бачила в головній ролі акторку, яка ще не дуже сильно асоціюється у глядача з романтичною комедією, і яка б не було надто очевидним вибором на подібну роль. А Жеральдін до того робила багато чого, включно з її власними режисерськими роботами, але вона не грала подібних ролей і мені дуже хотілося попрацювати з нею. Вона така жива, така спонтанна. І я не помилилася – мені дуже сподобалося з нею працювати над цією роллю.
КТ. – А Кім Россі Стюарт – він дійсно італієць? У нього таке незвичне ім’я?
ДС. – Россі – це прізвище його батька-італійця, а Стюарт – прізвище матері-шотландки. Але в житті він – цілковитий італієць.
КТ. – А скільки тривали зйомки?
ДС. – 7 тижнів, але знімальний період було поділено на 2 частини: спочатку 5 тижнів ми знімали в Парижі, влітку, щоб відзняти всі туристичні штуки на кшталт Ейфелевої вежі та прогулянкових корабликів на Сені при гарному освітленні. А потім, після перерви, зйомки продовжилися ще 2 тижні на Півдні – адже Італію ми знімали не в Італії, а на півдні Франції. То ж ми трішки змухлювали. В Італії ми знімали з маленькою групою тільки виставкові види Риму, а от рідне містечко Ніно (головний чоловічий персонаж фільму) ми знімали у Франції. І ще досить важко було знімати сцену концерту, адже Жеральдін, яка не є скрипалькою, довелося багато тренуватися, щоб виглядати правдоподібно у цій сцені. То ж важким був підготовчий період, а не зйомки. І все ще ускладнювалося тим, що Жеральдін паралельно знімалася в ще одному фільмі, який виходить у Франції наступного тижня і називається «Рандеву в Атліті». Там дія розгортається в Ізраїлі, і Жеральдін брала туди с собою скрипку, щоб в перервах тренуватися.
КТ. – А до речі, Жеральдін – сестра Олів’є (режисер фільмів «1+1» та «Самба»)?
ДС. – Так, молодша. І Олів’є після перегляду цього фільму подякував мені за те, що я показала його сестру такою красунею.
КТ. – Так, вона виглядає у вас такою симпатичною.
ДС. – Ми цього і прагнули, ми хотіли зробити її такою собі маленькою принцесою. В її героїню вкладено дуже багато зусиль стилістів, гримерів, костюмерів. Ми хотіли підкреслити її жіночність, адже до цього вона грала таких собі дівчат-підлітків в джинсах та кросівках. От я і сказала їй: «Все, з кросівками покінчено! Тепер ти ходитимеш на підборах!»
КТ. – Якщо я правильно зрозумів, то ви з вашою сценаристкою від самого початку прагнули зобразити Париж ніби на листівці?
ДС. – Так, я дуже цього хотіла, мені здавалося, що це дуже кумедно – помістити персонажа, який знаходиться в процесі розлучення, у місто кохання. І мені хотілося зняти Париж, як листівку, адже вона завжди прекрасна, але, з іншого боку, всі знають, що це не зовсім так. І до того ж я знімала не драму у присмерковому Парижі. Звідси і ця «листівочність». Хоча – повторюся – все знають, що варто лише трохи пошкрябати листівку і…
КТ. – Так, можливо, але для цього треба побувати в Парижі, щоб побачити інший бік цього міста.
ДС. - Не завжди. От я, наприклад, коли бачу листівку з видом Києва, я розумію, що це – лише листівка, що за нею напевне приховується ще щось.
КТ. – Ви вже готуєте наступний проект?
ДС. – Так. Я знову пишу сценарій комедії, але цього разу не романтичної: головною героїнею її буде 12-річна дівчинка, яка займається стенд-ап комедією. У неї багато проблем в житті, і вона намагається подолати їх за допомогою стенд-апу.
КТ. – Тобто ще рано питати, коли цей ваш наступний фільм вийде на екрани?
ДС. – Ні-ні, я поки пишу сценарій.
КТ. - Але ж іноді трапляється, що ви пишете, а продюсер вже готує зйомки.
ДС. – Так, але це не той випадок, адже я повертаюся до більш незалежного кіно, не з такими бюджетами, як у «Розлучення по-французьки».
КТ. – Але ж «Розлучення по-французьки» вже, звичайно ж, вийшло у Франції?
ДС. – Так-так, ще у червні.
КТ. – І він добре прокатався?
ДС. – Ну, гучним успіхом в бокс-офісі він не став, але прокатався цілком пристойно.
КТ. – Його придбали багато країн?
ДС. – Так, достатньо, але мене дивує і веселить більше за все те, що цей фільм чудово йде підчас перельотів. Хоча, з іншого боку, я ж робила фільм для туристів, і його успіх в літаках означає, що я потрапила в цільову аудиторію.
КТ. – Розкажіть про момент зйомок, який запам’ятався вам найбільше?
ДС. – Без сумніву, це зйомки в Луврі, який я вважаю найпрекраснішим музеєм світу. Опинитися в Луврі на самоті, тільки зі знімальною групою – це було магічно. Цілий день в Луврі, а навкруги – нікого!.
КТ. – І як ви спроміглися таке організувати?
ДС. – Краще й не питайте. Але в нас було відчуття, що всі ці скарби належать тільки нам – це незабутньо.
КТ. – Можу собі уявити: я так і не зміг нормально роздивитися «Мону Лізу» через японців та китайців з камерами та планшетами.
ДС. – Ну ми вже добре її роздивилися, але у фільми показали все саме так, як ви говорите.
КТ. – Що ж, на цьому все.
ДС. – Чудово! Тоді до зустрічі з приводу мого наступного фільму. Як-то кажуть – Inch’Allah!
Алексей Першко 4 лютого 2015
